8. Спогади, які не відпускають

Максим

Двері кабінету тихо зачинилися.

Я ще кілька секунд дивився в той бік, де щойно стояла Софія. Лише коли її кроки остаточно стихли в коридорі, я повільно опустився в крісло.

Розмова закінчилася.

Саме так, як і повинна була.

Спокійно. Професійно. Без жодного зайвого слова.

Я відкрив теку з документами.

Перший аркуш.

Другий.

Третій…

За кілька хвилин зрозумів, що не прочитав жодного рядка. Думки вперто поверталися до вечірньої розмови. До її невпевненого погляду. До того, як вона хвилювалася через кожне слово. Вона майже не змінилася.

Так само хвилювалася, коли хотіла зробити все якнайкраще.

Так само ніяково всміхалася, коли її хвалили.

І навіть звичка закушувати нижню губу, коли замислювалася, залишилася тією самою.

Я заплющив очі.

— Досить.

Тихо сказав це самому собі. Минуле не можна було повернути.Та й не потрібно.

Телефон коротко завібрував. Черговий лист від партнерів. Потім ще один. Повідомлення від бухгалтерії. Я швидко відповів на кілька робочих питань. Підписав документи. Зателефонував юристу. Робота завжди допомагала привести думки до ладу. Сьогодні вона чомусь не діяла.

За вікном уже сутеніло. Працівники поступово залишали офіс. У коридорі стихали голоси. Час від часу було чути, як зачинялися двері кабінетів. Хтось бажав колегам гарного вечора. Хтось поспішав до ліфта.

Компанія, яка ще кілька годин тому жила у шаленому ритмі, повільно занурювалася в тишу.

Я подивився на годинник. Двадцята сорок сім. Навіть не помітив, як минув час.

У двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету зазирнула Христина.

— Максиме Олеговичу, я вже йду.

На сьогодні все.

Я кивнув.

— Гарного вечора, Христино.

— І вам.

Вона вже майже зачинила двері, але раптом усміхнулася.

— До речі…

— Так?

— Мені здається, Софія швидко освоїться.

Я відклав ручку.

— Чому ти так вирішила?

— Вона сьогодні дуже хвилювалася. Але навіть попри це не боялася ставити запитання. Такі люди зазвичай швидко вчаться.

Я ледь помітно всміхнувся.

— Сподіваюся.

— Добраніч.

— Добраніч.

Коли двері зачинилися, я ще кілька секунд дивився їй услід.

Христина майже ніколи не помилялася в людях.

Саме тому вона працювала зі мною вже багато років.

Я підвівся з крісла. Підійшов до панорамного вікна. Місто жило своїм життям. Автомобілі нескінченним потоком рухалися вулицями. Світло ліхтарів відбивалося у вікнах сусідніх будівель. Колись я теж дивився на це місто зовсім інакше. Тоді все здавалося простішим. Ніхто не думав про відповідальність. Про наслідки. Про втрати.

У двері постукали.

Цього разу навіть без паузи вони відчинилися.

— Я так і знав, що ти ще тут.

Андрій зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві паперові склянки з кавою.

— Вирішив, що одна тобі точно знадобиться.

Він поставив одну склянку переді мною.

— Дякую.

— Не дякуй. Потім віддаси премією.

Я тихо засміявся.

— Бачу, скромність у тебе не з’явилася.

— За це ти мене й цінуєш.

Він сів навпроти. Кілька секунд мовчав. Потім уважно подивився на мене.

— Ну?

— Що «ну»?

— Не змушуй мене витягувати з тебе кожне слово. Як пройшла розмова?

Я зробив ковток кави.

— Добре.

— Добре? І все?

— А що ще ти хочеш почути?

— Хоча б щось цікавіше за слово «добре».

Я всміхнувся.

— Вона швидко навчається.

Відповідальна.

Уважна.

— Це я вже зрозумів.

А ти?

Я здивовано подивився на нього.

— Що я?

— Як ти? Після цієї розмови.

Я мовчав.

Бо відповісти чесно було складніше, ніж здавалося.

— Сам не знаю.

— Брешеш.

Я лише видихнув.

— Андрію…

— Максе, ми знайомі стільки років. Не потрібно вдавати, що це звичайний день. Бо це не так.

Я опустив погляд на чашку з кавою. Він мав рацію. Сьогодні був далеко не звичайний день.

Андрій мовчки зробив ковток кави. Потім поставив склянку на стіл і сперся ліктями на коліна.

— Ти ж розумієш, що довго це приховувати не вийде?

— Що саме?

— Те, що знаєш її.

Я повільно похитав головою.

— Якщо все залежатиме від мене — вона ніколи про це не дізнається.

Він уважно дивився на мене. Ніби намагався зрозуміти, чи сам я вірю у власні слова.

— Максе… ти ж не для цього взяв її на роботу?

Я різко перевів погляд на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Просто питаю.

— Я навіть не знав, що вона буде серед кандидатів.

Андрій кілька секунд мовчав.

— Добре. Вірю.

Я важко видихнув.

— Якби знав… не допустив би цього.

— Чому?

Я всміхнувся без радості.

— Бо це була погана ідея ще до того, як вона переступила поріг кабінету.

За вікном миготіли фари автомобілів. Місто жило своїм життям. А моє ніби повернулося на вісім років назад.

— Ти досі звинувачуєш себе?

Його питання прозвучало несподівано.

Я не відповів. Не тому, що не хотів. Тому що відповідь була очевидною.

Щодня.

Упродовж восьми років.

— Це був не лише твій вибір, — тихо сказав Андрій.

— Досить.

Мій голос прозвучав холодніше, ніж я хотів.

Він замовк.

Єдине, чого я зараз не хотів, — повертатися до тієї теми. До того дня. До тих кількох годин, які перевернули життя одразу кількох людей. Я досі пам’ятав усе до найменших деталей. Дощ. Мокрий асфальт. Її сльози. І власну обіцянку, яку так і не зміг виконати.

Я міцніше стиснув пальці на паперовій склянці.

— Вона нічого не пам’ятає.

Слова зірвалися самі. Андрій повільно кивнув.

— Лікарі ж тоді казали, що таке можливо.

— Казали.

— Може, це навіть на краще?

Я гірко всміхнувся.

— Для неї — можливо. Для мене — ні.

Ми ще трохи посиділи мовчки. Потім Андрій підвівся.

— Поїдь додому.