7. Перша розмова

Софія

— Заходьте.

Я глибоко вдихнула й натиснула на ручку.

Кабінет виявився просторішим, ніж я уявляла. Великі панорамні вікна відкривали краєвид на вечірнє місто, яке вже починало запалювати свої вогні.

Світлі стіни. Темні дерев’яні меблі. Книжкова шафа. Кілька дипломів у рамках. Жодної зайвої деталі. Усе виглядало стримано, але дорого.

Максим Олегович стояв біля вікна, тримаючи в руках теку з документами.

Почувши, що я зайшла, він повернувся.

— Добрий вечір, Софіє.

— Добрий вечір.

— Проходьте. Сідайте.

Я обережно сіла навпроти його столу. Руки самі собою стиснулися в замок.

«Спокійно. Це просто розмова.»

Він сів у своє крісло й відкрив теку. Кілька секунд уважно переглядав документи. У кабінеті було так тихо, що я чула, як цокає настінний годинник.

«Невже я вже щось зробила не так?..»

— Як вам перший день?

Я навіть розгубилася. Не такого запитання очікувала.

— Якщо чесно… хвилювалася більше, ніж потрібно.

У куточках його губ з’явилася майже непомітна усмішка.

— Це нормально. Перший день завжди непростий.

Я відчула, як напруга трохи відступає.

— Але колектив дуже привітний. Марта сьогодні буквально врятувала мене.

— Вона вміє знаходити спільну мову з людьми.

Я кивнула.

— Це одразу помітно.

Він закрив теку.

— Я переглянув ваше перше завдання.

Усередині все стислося.

«Ну ось…»

— Ви уважно працюєте.

Я здивовано підняла очі.

— Дякую…

— Але є одна проблема.

Серце знову пришвидшилося.

— Яка?

— Ви витратили на просте завдання майже вдвічі більше часу, ніж потрібно.

Я розгублено опустила очі.

— Я… хотіла переконатися, що все правильно.

— І саме тому перевірили все кілька разів.

Я несміливо кивнула.

— Так.

Він говорив спокійно. Без осуду. Без роздратування. Наче просто пояснював очевидні речі.

— Уважність — дуже хороша риса. Але іноді вона заважає рухатися швидше. У роботі важливо знаходити баланс.

Я уважно слухала.

— Якщо сумніваєтеся — краще перепитайте. Ніхто не чекатиме, що в перший день ви будете знати абсолютно все.

Я ледь усміхнулася.

— Дякую. Це справді трохи заспокоює.

— Саме для цього ми й проводимо такі розмови. Не щоб шукати помилки. А щоб допомогти новим працівникам швидше адаптуватися.

Я зловила себе на думці, що зовсім не таким уявляла власника великої компанії. Не було суворого тону. Не було зверхності. Лише спокійна впевненість. І це чомусь викликало повагу.

— Марта сказала, що ви раніше ніде не працювали саме в такому напрямку.

— Так.

Попередня компанія займалася трохи іншим.

— Було складно змінити сферу?

Я задумалася.

— Скоріше… страшно. Починати все спочатку завжди непросто.

Він уважно подивився на мене.

— Але ви все одно ризикнули.

— Так.

— Це вже говорить про вас більше, ніж будь-яке резюме.

Я не знала, що відповісти. Чомусь після цих слів хвилювання остаточно зникло.

Ми ще кілька хвилин говорили про роботу. Про майбутні проєкти. Про те, до кого можна звертатися, якщо виникнуть запитання.Я ставила кілька уточнень. Він терпляче відповідав на кожне.

І що довше тривала розмова, то більше мені здавалося, що за образом стриманого директора ховається людина, яка справді любить свою справу. А ще — вміє слухати.

Коли всі питання були обговорені, Максим Олегович закрив теку й поклав її на край столу.

— Думаю, на сьогодні цього достатньо.

Я підвелася.

— Дякую, що знайшли для мене час.

Він теж встав.

— Це моя робота.

Я усміхнулася.

— Тоді… до завтра.

— До завтра, Софіє.

Я кивнула й попрямувала до дверей. Поклавши руку на ручку, на мить озирнулася.

Він уже знову дивився в документи. Ніби наша розмова була лише невеликою частиною його насиченого дня.

Я тихо вийшла з кабінету й зачинила за собою двері. Лише в коридорі зрозуміла, що хвилювання зникло. Я навіть тихо засміялася сама до себе.

«Даремно так переживала.»

Максим Олегович виявився зовсім не таким, яким здавався на перший погляд. Стриманим. Вимогливим. Але справедливим.

Я натиснула кнопку ліфта. Двері відчинилися майже одразу. Зайшовши всередину, я ще раз згадала його слова:

— «У роботі важливо знаходити баланс.»

Чомусь саме ця проста фраза запам’яталася мені найбільше.

Двері ліфта повільно зачинилися. Попереду був новий день.