6. По той бік дверей

Максим

О сьомій тридцять офіс ще спав. Саме тому я любив приїжджати раніше. У тиші завжди думалося легше. Ніхто не стукав у двері з терміновими питаннями. Не дзвонив телефон. Не було десятків голосів за стіною.

Лише я. Гаряча кава. І місто, яке повільно прокидалося за панорамними вікнами.

Я відкрив ноутбук. На сьогодні в календарі було заплановано сім зустрічей. Дві наради. Три договори на підпис. Переговори з потенційними партнерами. І ще кілька десятків дрібниць, які чомусь завжди займали найбільше часу. Звичайний понеділок. Принаймні мав би ним бути.

Та думки вперто поверталися зовсім не до роботи.

Я відкрив камеру внутрішнього спостереження, яка показувала приймальню. Порожньо. За хвилину двері відчинилися. До офісу зайшла Христина. Вона швидко поставила сумку на стілець, увімкнула комп’ютер і, як завжди, взялася за роботу.

Я закрив вікно.

Сам не знаю, чого чекав.

О восьмій сорок п’ять телефон тихо завібрував. Повідомлення.

Христина:

“Нова співробітниця вже прийшла.”

Я затримав погляд на екрані.

Раніше.

Знову.

Усмішка сама торкнулася губ.

Пунктуальність була однією з рис, які я пам’ятав найкраще. Минуло стільки років. А вона все одно приходила завчасно. Я відклав телефон.

— Зосередься, — тихо сказав сам собі.

За п’ять хвилин до кабінету зайшов фінансовий директор. Потім керівник юридичного відділу. Після них — начальник відділу маркетингу.

Щопонеділка ми збиралися на коротку планову нараду.

Без зайвих презентацій. Без довгих промов. Лише цифри. Факти. І рішення.

— Почнемо, — спокійно сказав я.

Протягом наступної години ми обговорювали нові проєкти, терміни та результати минулого місяця.

Я ставив запитання. Слухав відповіді. Іноді заперечував.

Іноді погоджувався.

У моїй компанії ніхто не боявся висловлювати власну думку. Я цього вимагав.

Бо найгірше, що може зробити керівник, — оточити себе людьми, які вміють лише кивати.

Нарада закінчилася трохи раніше. Працівники почали виходити.

— Максиме.

Я підняв голову.

Біля дверей стояв Андрій.

— Маєш хвилину?

— Заходь.

Він зачинив двері й сів навпроти.

Кілька секунд мовчав.

Потім уважно подивився на мене.

— Ти сьогодні якийсь дивний.

— Це комплімент чи діагноз?

— Швидше спостереження.

Я всміхнувся.

— Усе нормально.

— Серйозно?

Він кивнув у бік ноутбука.

— За всю нараду ти двічі назвав мене Ігорем.

Я заплющив очі.

— Назвав?

— Так.

— Тоді вибач.

— Бачиш?

— Що?

— Я ж кажу. Це не схоже на тебе.

Я мовчав. Бо він мав рацію.

За сім років існування компанії я не пам’ятав жодної наради, на якій припустився б такої помилки.

Андрій схрестив руки на грудях.

— Вона вже тут?

Я лише коротко кивнув.

— І як?

— Працює.

— А ти вже встиг тричі пройти повз її відділ.

Я здивовано подивився на нього.

— Тричі?

— Двічі до наради й один раз після.

Я ледь усміхнувся.

— Не перебільшуй.

— Максе… я працюю з тобою майже шість років.

Думаєш, я не помічу?

Я нічого не відповів. Бо помітив він правильно. Я справді кілька разів проходив тим коридором. Нібито випадково. Нібито у справах. Хоча чудово знав, що роблю. І це дратувало мене найбільше.

Коли Андрій вийшов, у кабінеті знову запанувала тиша. 
Я відкрив електронну пошту. Двадцять три непрочитані листи. Ще кілька місяців тому я б уже відповів на половину. Сьогодні ж лише дивився на екран.

Думки вперто поверталися в один і той самий бік. Це починало дратувати. Я не любив втрачати контроль. Особливо над собою.

У двері тихо постукали.

— Заходьте.

До кабінету зазирнула Христина.

— Максиме Олеговичу, потрібно підписати документи для бухгалтерії.

Вона поклала на стіл товсту папку. Я відкрив її. Перегорнув кілька сторінок. Поставив підпис. Ще один. І раптом завмер.

— Тут помилка.

Христина здивовано подивилася на мене.

— Де саме?

Я провів пальцем по рядку.

— Дата.

Вона нахилилася ближче.

— Справді… Як я могла не помітити?

— Усі помиляються.

Перероби й принеси ще раз.

— Добре.

Вона вже взяла папку до рук, але раптом усміхнулася.

— Можна одне запитання?

Я підняв очі.

— Спробуй.

— Ви сьогодні теж хвилюєтеся?

Я здивовано підняв брову.

— Чому ти так вирішила?

— Бо за сім років роботи я вперше бачу, щоб ви тричі поспіль дивилися на годинник.

Я мимоволі перевів погляд на зап’ястя.

І справді.

Навіть не помічав цього.

Христина тихо засміялася.

— Вибачте. Не моя справа.

— Саме так.

Вона кивнула.

— Гарного дня.

Коли двері зачинилися, я важко видихнув.

Схоже, сьогодні мене читали, як відкриту книгу.

Після обіду потрібно було пройти до юридичного відділу.

Звичайна робоча необхідність. Я міг попросити принести документи. Але вирішив піти сам.

Коридор був майже порожній. Кілька працівників привіталися. Я відповів коротким кивком. Проходячи повз відкритий простір, мимоволі перевів погляд на її стіл.

Софія сиділа, трохи нахилившись над документами. Перед нею лежали роздруківки, блокнот і калькулятор. Вона уважно звіряла цифри. Потім щось закреслила. Знову перевірила. І лише після цього зробила запис у блокноті.

Я ледь усміхнувся. Нічого не змінилося. Вона завжди перевіряла все двічі. Іноді тричі. Наче боялася підвести когось. Саме ця риса колись найбільше мене й вразила.

— Максиме Олеговичу?

Я озирнувся.

Роман уже чекав біля дверей кабінету.

— Так.

Робота.

Саме заради цього я сюди прийшов. Не варто забувати.

Повернувшись до себе, я знову сів за стіл. Попереду залишалася остання зустріч. Потім можна було їхати додому. Але я знав, що сьогодні день ще не закінчився. Я ще вранці вирішив поговорити із Софією. Не про минуле. Не про нас. Лише про роботу.