5. Запрошення

Софія

— Не хвилюйся, — усміхнулася Марта, ставлячи чашку кави на свій стіл. — Перший день завжди здається найважчим.

— Сподіваюся, що завтра буде легше.

— Буде. Якщо сьогодні не втечеш.

Я засміялася.

— Такого в планах немає.

— Ось і правильно.

Після ранкового знайомства офіс поступово повернувся до звичного ритму.

Кожен займався своїми справами.

Телефони дзвонили майже безперервно. Десь тихо працював принтер. Хтось обговорював новий проєкт. Хтось поспішав на зустріч. Усе навколо жило своїм життям. І тепер я була його частиною.

Марта терпляче пояснювала, як працює внутрішня система компанії. Я уважно слухала й записувала майже кожне слово.

— Не потрібно все конспектувати, — усміхнулася вона.

— Я боюся щось забути.

— Забудеш.

— Дякую за підтримку.

— Та не хвилюйся. Через тиждень ти сама комусь це пояснюватимеш.

Хотілося вірити.

До обіду мені дали перше нескладне завдання. Перевірити документи, звірити кілька таблиць і підготувати короткий звіт. Нічого складного. Але для мене це виглядало так, ніби від цієї роботи залежала доля всієї компанії.

Я кілька разів перечитала кожен рядок. Перевірила цифри. Потім перевірила ще раз.

— Софіє.

Я підняла голову.

Поруч стояв Роман.

— Якщо ще раз перевіриш, цифри не зміняться.

Я ніяково всміхнулася.

— Це так помітно?

— Дуже.

— Просто не хочу припуститися помилки.

— Це нормально. Ми всі такими були.

Його слова трохи заспокоїли. До кінця дня я вже почувалася значно впевненіше. Навіть почала запам’ятовувати імена. І вже не губилася щоразу, коли потрібно було знайти потрібний кабінет. Здавалося, усе поступово ставало на свої місця.

Після обіду Марта повела мене до архіву. Дорогою ми проходили повз великий конференц-зал. Двері саме відчинилися. Із нього виходили люди. Попереду йшов Максим Олегович. Він уважно слухав чоловіка поруч, який щось пояснював, перегортаючи документи.

Я машинально відступила трохи вбік, щоб не заважати. Він коротко подякував співрозмовнику. Потім на мить перевів погляд на мене.

— Добрий день.

Його голос був спокійним. Стриманим.

— Д-доброго дня.

Він ледь помітно кивнув і, не зупиняючись, пішов далі.

Я ще кілька секунд дивилася йому вслід.

— Не звертай уваги, — тихо сказала Марта.

— Чому?

— Він завжди такий.

— Який?

— Здається холодним. Але насправді просто не любить змішувати роботу й особисте.

Я задумалася. Дивно.Чомусь саме це мені в ньому й подобалося. Не було награності. Бажання комусь сподобатися. Він просто був собою. І саме це чомусь запам’ятовувалося.

Робочий день майже закінчився.

Я вже вимикала ноутбук, коли біля мого столу зупинилася Христина — секретарка директора.

— Софіє?

— Так?

— Максим Олегович просив, щоб перед тим, як підете додому, ви зайшли до нього.

Я завмерла.

— До… директора?

— Так.

— Він сказав, навіщо?

— Ні.

Христина лише привітно усміхнулася й пішла.

Я повільно перевела погляд на Марту.

— Це нормально?

Вона усміхнулася.

— Якщо чесно…

Я затамувала подих.

— Поняття не маю.

І від цього мені стало ще тривожніше.