4. Новий початок

Софія

Уперше за довгий час я поверталася додому з усмішкою. Навіть місто сьогодні здавалося іншим.

Світлішим.Теплішим. Ніби воно теж раділо разом зі мною.

Я не поспішала.

Хотілося просто йти вулицями, вдихати тепле літнє повітря й нарешті перестати думати про те, що буде завтра.

Бо вперше за три місяці я знала відповідь. У понеділок я виходжу на роботу.

Телефон завібрував у сумці.

Мама.

Я усміхнулася ще до того, як відповіла.

— Алло?

— Ну що?

Я засміялася.

— Мамо… мене взяли.

На тому кінці запала тиша.

— Я ж казала, що все буде добре.

— Якщо чесно… я вже перестала в це вірити.

— Зате я не переставала.

Я заплющила очі.

І лише зараз зрозуміла, наскільки сильно мені потрібні були ці слова.

— Я пишаюся тобою, доню.

У горлі став клубок.

— Дякую…

Після розмови я ще довго стояла посеред тротуару, дивлячись на людей, які поспішали у своїх справах.

У когось сьогодні був звичайний день. А для мене починалося нове життя.

Наступні два дні пролетіли непомітно. Я кілька разів перевірила документи. Приготувала одяг на понеділок. Купила новий блокнот. Навіть нову ручку. Ніби саме від неї залежало, як складеться моя кар’єра.

У неділю ввечері я майже не могла заснути. У голові одна за одною з’являлися думки.

Чи сподобаюся колективу?

Чи впораюся?

Чи не пошкодую, що погодилася?

А потім чомусь згадала того незнайомця. Темне волосся. Спокійний погляд.

І його коротке:

— Тримайте.

Я навіть не знала, чому саме він згадався мені перед сном.

Можливо, тому що був першою людиною, яку я зустріла в тому офісі.

А можливо… Це просто була одна з тих випадкових зустрічей, які нічого не означають. Я усміхнулася власним думкам.

І, нарешті вимкнувши світло, заплющила очі.

Завтра починався новий етап мого життя.

Будильник задзвонив рівно о шостій. Цього разу я підхопилася майже одразу.

Перший робочий день.

Я прийняла душ, зібрала волосся у звичний низький хвіст і вдягнула білу сорочку та темно-сині штани.

Поглянувши в дзеркало, я тихо усміхнулася.

— Не хвилюйся. Ти впораєшся.

Дорога до офісу вже не здавалася такою довгою.

Тепер я їхала туди не як кандидатка. А як працівниця.

Ця думка змушувала усміхатися щоразу, коли я про неї згадувала.

Я прийшла майже на двадцять хвилин раніше. Не люблю запізнюватися. Особливо в перший день.

У холі мене вже впізнала адміністраторка.

— Доброго ранку, Софіє.

— Доброго.

— Рада вас бачити.

— І я.

— Ходімо, покажу ваше робоче місце.

Ми піднялися на дев’ятий поверх.

Цього разу серце билося вже не від страху. А від приємного хвилювання. Вона провела мене у великий світлий офіс. Біля панорамних вікон стояли ряди сучасних столів. Хтось уже працював. Хтось тільки вмикав комп’ютер. У повітрі пахло свіжою кавою.

— Ось ваше місце.

Невеликий стіл біля вікна. Новий ноутбук. Блокнот. Ручка. І маленький зелений вазон.

Я усміхнулася.

— Дуже гарно.

— Сподіваюся, вам буде тут комфортно.

— Думаю, буде.

— Колеги зараз поступово збиратимуться. Не хвилюйтеся, у нас хороший колектив.

Я лише кивнула.

Хотілося вірити, що так і буде.

Першою до мене підійшла усміхнена дівчина років двадцяти п’яти.

— Привіт. Я Марта.

— Софія.

— Знаю. Ми чекали на тебе.

Я тихо засміялася.

— Сподіваюся, тільки в хорошому сенсі.

— Звісно. Новенькі в нас бувають не так уже й часто.

За кілька хвилин підтягнулися й інші.

Ігор із сусіднього столу. Олена з бухгалтерії. Роман із юридичного відділу. І ще кілька людей, чиїх імен я, чесно кажучи, одразу не запам’ятала.

Усі здавалися привітними.

Це трохи заспокоювало.

— Не переживай, — усміхнулася Марта, ніби прочитавши мої думки. — У перший день від тебе ніхто не чекатиме дива.

— Добре, бо я вже почала хвилюватися.

— Даремно. Найголовніше — ставити запитання. Тут ніхто не кусається.

Я засміялася.

Напруга поволі відступала. Можливо, усе справді буде добре.

Першу половину ранку Марта показувала мені внутрішню систему компанії, пояснювала, як оформлюються документи, кому передавати звіти й де шукати потрібні файли.

Я уважно слухала й робила нотатки.

Нової інформації було так багато, що голова починала трохи паморочитися.

— Не намагайся запам’ятати все сьогодні, — сказала Марта. — Через тиждень сама дивуватимешся, як швидко до всього звикла.

Я лише усміхнулася. Хотілося їй вірити.

Раптом офіс, який ще мить тому гудів від розмов, помітно стих. Хтось швидко відклав телефон. Хтось повернувся до монітора. Я мимоволі підняла голову.

— Доброго ранку, Максиме Олеговичу, — пролунало відразу з кількох боків.

Я машинально озирнулася. І на секунду завмерла.

До офісу зайшов той самий чоловік. Темно-синій костюм. Спокійний, упевнений погляд. Він ішов неквапливо, коротко вітаючись із працівниками. Без зайвого пафосу. Але в його присутності було щось таке, через що всі мимоволі ставали серйознішими.

— Це… — тихо запитала я.

Марта нахилилася ближче.

— Наш власник.

Я здивовано подивилася на неї.

— Власник компанії?

Вона кивнула.

— Так. Максим Олегович. Він сам створив цю компанію.

Я ще раз перевела погляд на чоловіка. Чомусь саме таким я його не уявляла. Він не виглядав людиною, яка намагається справити враження.

Не говорив голосно. Не поспішав. Просто впевнено йшов уперед. Наче точно знав, куди й навіщо.

У цей момент він повернув голову. Наші погляди зустрілися. На якусь коротку мить. Я була впевнена, що він мене впізнав. Та його обличчя не змінилося. Він лише стримано кивнув. Так само, як і тоді в коридорі. І, не зупиняючись, попрямував далі.

— Він завжди такий? — тихо запитала я.

Марта всміхнулася.