Незнайомець із мого минулого

2. Перший крок

Софія

— Проходьте, будь ласка.

Я зачинила за собою двері й несміливо усміхнулася.

За великим столом сиділи троє людей. Двоє чоловіків і жінка приблизно років сорока. Усі привітно кивнули.

— Добрий день, Софіє. Присядьте.

Я сіла, поклавши папку з документами на коліна. Долоні трохи тремтіли. Добре, що цього ніхто не помічав.

Перші запитання були звичайними. Освіта. Попереднє місце роботи. Досвід.

Я відповідала спокійно, хоча всередині все стискалося від хвилювання. Потім настала та мить, якої я боялася найбільше.

— Чому ви звільнилися з попередньої роботи?

На кілька секунд запала тиша. Я знала, що можу збрехати. Сказати, що захотіла розвитку. Нових можливостей. Змін.

Але це була неправда.

— Мене попросили написати заяву за власним бажанням, — чесно відповіла я.

Жінка уважно подивилася на мене.

— З якої причини?

Я зробила глибокий вдих.

— Я відмовилася підписувати документи, у достовірності яких не була впевнена.

У кабінеті стало тихо. Настільки тихо, що я чула власне серцебиття. Один із чоловіків переглянувся з колегами. Я вже була готова почути ввічливу відмову.

— Дякуємо за чесність, — спокійно сказала жінка.

Я здивовано підняла очі.

— Нам потрібні люди, які не бояться відстоювати правильні рішення.

Я навіть не знала, що відповісти.

Решта співбесіди минула значно легше. Ми обговорили майбутні обов’язки, випробувальний термін, графік роботи й умови праці.

Коли розмова добігла кінця, жінка простягнула мені руку.

— Якщо ви не передумаєте, будемо раді бачити вас в нашій команді вже з понеділка.

Я завмерла.

— Тобто…

Вона усміхнулася.

— Вітаю. Ви нам підходите.

На мить світ ніби завмер. Три місяці. Саме стільки часу я чекала почути ці слова.

— Дуже дякую…

Лише це й змогла сказати.

Коли я вийшла з кабінету, двері за моєю спиною тихо зачинилися. Я сперлася на стіну й заплющила очі. Усередині було так легко, ніби величезний камінь, який я носила на серці останні місяці, нарешті зник.

У мене вийшло. Я отримала роботу.

— Вітаю.

Я розплющила очі.

Поруч стояла адміністраторка, яка зустріла мене вранці.

— Дякую, — усміхнулася я.

— Якщо маєте кілька хвилин, я покажу вам офіс.

— З радістю.

Ми повільно йшли світлими коридорами. Вона показувала переговорні кімнати, кухню, відділи, кімнату відпочинку. Я уважно слухала, хоча думками все ще була на співбесіді. Не щодня мрії здійснюються.

Ми вже майже дійшли до ліфта, коли я знову побачила його.Того самого чоловіка. Він стояв біля панорамного вікна й уважно слухав одного з працівників. Той щось пояснював, активно жестикулюючи.Чоловік мовчки кивнув. Спокійно. Впевнено. Без жодного зайвого слова. Наче йому не потрібно було підвищувати голос, щоб його слухали.

У якийсь момент він підняв голову. Наші погляди зустрілися. Усього на мить. Він ледь помітно кивнув. Я несміливо відповіла тим самим.

— Ходімо? — усміхнулася адміністраторка.

— Так… звісно.

Я ще раз озирнулася.

Та він уже повернувся до розмови, ніби мене там ніколи й не було.

Дивний.

Чомусь мені здавалося, що за весь день я запам’ятала саме його.

Хоча навіть не знала, як його звати.

🤍 Невелике оголошення для моїх читачів.

Дякую, що ви читаєте «Незнайомець із мого минулого». Мені неймовірно приємно бачити ваші реакції, коментарі та підтримку.

Хочу повідомити, що відтепер нові розділи виходитимуть щодня по два оновлення.

🕗 Перше оновлення — о 08:00.
🕗 Друге оновлення — о 20:00.