3. Не випадковість

Максим

Найважче було вдавати, що це звичайний день. Я прийшов на роботу майже на годину раніше. Не тому, що мав багато справ. Сьогодні я навряд чи зміг би зосередитися хоч на одній.

Кабінет зустрів звичною тишею. Я поставив чашку кави на стіл, увімкнув ноутбук і відкрив електронну пошту.

Десятки нових листів.

Термінові договори.

Звіти.

Запити.

Я дивився на екран, але не бачив жодного слова. У голові крутилася лише одна думка.

Сьогодні. О дев’ятій тридцять.

Саме на цей час була призначена її співбесіда. Я знав про це вже тиждень. Відтоді дні тягнулися повільніше, ніж будь-коли.

— Максе, ти сьогодні навіть каву не п’єш?

Я підняв голову.

Андрій стояв у дверях із насмішкуватою усмішкою.

— Це вже насторожує.

— Просто не виспався.

— Брешеш.

Я лише мовчки усміхнувся.

Андрій був чи не єдиною людиною, яка могла читати мене без слів.

— Вона сьогодні приходить, так?

Я кивнув.

— І ти хвилюєшся більше, ніж вона.

— Не перебільшуй.

— Серйозно? Ти вже п’ять хвилин дивишся в один і той самий лист.

Я перевів погляд на монітор. Він мав рацію. Я навіть не пам’ятав, що було написано в тому повідомленні.

У цей момент телефон коротко завібрував. Повідомлення від адміністраторки.

«Кандидатка вже прибула.»

Я повільно заблокував телефон. Серце вдарило трохи сильніше.

— Побажай мені удачі, — тихо сказав я.

Андрій усміхнувся.

— Вона тобі знадобиться.

Я мовчки вийшов із кабінету.

Вона майже не змінилася. Хіба що стала серйознішою. В очах зникла та легкість, яку я пам’ятав. Зате звичка нервувати залишилася. Вона завжди міцніше стискала папку в руках, коли хвилювалася.

І сьогодні зробила так само.

Я дивився їй услід, поки вона не зникла за дверима кабінету.

Лише тоді дозволив собі тихо видихнути.

— Нарешті…

Дивно.

Я уявляв цю зустріч десятки разів. Мені здавалося, що коли вона станеться, я знатиму, що сказати. Що зробити. Як поводитися. Насправді ж усе, на що мене вистачило, — це допомогти їй зібрати папери. І мовчати.

Так було правильно.

Вона не повинна нічого запідозрити.

Поки що.

— Максе.

Я озирнувся.

Андрій стояв, схрестивши руки на грудях. На його обличчі читалася ледь помітна усмішка.

— То це вона?

Я мовчки кивнув.

— Знаєш… після всього, що ти розповідав, я очікував чогось більш ефектного.

— Це ще тільки початок.

— Думаєш, вона тебе впізнає?

Я ледь усміхнувся.

— Ні.

Вона ніколи мене не пам’ятала. І це було цілком нормально. Адже для неї я завжди залишався лише випадковим перехожим. На відміну від неї. Я пам’ятав кожну нашу зустріч. Кожен погляд. Кожну випадковість, яка для мене ніколи не була випадковою.

— Ти серйозно вирішив нічого їй не казати? — знову запитав Андрій.

— Ще не час.

— А якщо після співбесіди вона відмовиться від роботи?

Я подивився на зачинені двері кабінету 914.

— Не відмовиться.

— Звідки така впевненість?

Я усміхнувся краєм губ.

— Бо цього місця вона потребує значно більше, ніж думає.

І зараз робить усе, щоб його отримати.

Я лише сподівався, що цього разу життя нарешті перестане нас розводити в різні боки.