День, який мав бути звичайним

Софія

Будильник задзвонив о шостій тридцять. Я розплющила очі ще до того, як він встиг задзвонити вдруге.

Сьогодні не можна було проспати.

Я лежала, дивлячись у білу стелю орендованої квартири, й намагалася заспокоїти серце. Воно билося так голосно, ніби теж знало, наскільки важливим був цей день.

Три місяці.

Саме стільки часу я шукала роботу. Три місяці співбесід, ввічливих усмішок і однакових фраз:

«Ми вам зателефонуємо».

Не телефонували.

Я повільно сіла на ліжку й потерла долонями обличчя.

— Ну що, Софіє… Сьогодні або ніколи.

У квартирі було тихо.

Настільки тихо, що я чула, як за вікном прокидається місто.

На кухні вже за кілька хвилин запахло свіжою кавою.

Я стояла біля вікна з чашкою в руках і дивилася вниз, де люди поспішали у своїх справах.

У кожного були свої проблеми. Свої плани. Свої мрії.

А моя сьогодні зводилася до одного — отримати цю роботу.

Не тому, що вона була ідеальною. А тому, що мені потрібен був шанс.

Після того як я відмовилася підписувати документи з неправдивими даними, мене попросили написати заяву за власним бажанням.

Того дня я пішла з високо піднятою головою.

Через тиждень зрозуміла, що чесність іноді обходиться надто дорого. У нашій сфері новини розлітаються швидше, ніж офіційні листи.

І ось уже три місяці кожна нова співбесіда закінчувалася однаково.

Я допила холодну каву одним ковтком. Сьогодні все мало бути інакше. Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Я ще раз відкрила папку зі своїм резюме. Переглянула кожен рядок. Ніби за ніч там могло щось змінитися. Потім усміхнулася сама до себе.

— Якщо не візьмуть… значить, це просто не моє місце.

Хоча насправді я дуже боялася, що іншого шансу вже не буде.

Я вдягнула темно-сині класичні штани, білу сорочку й світлий піджак. Не тому, що хотіла справити враження. Просто такий одяг додавав мені впевненості.

Перед виходом ще раз поглянула в дзеркало.

Темне волосся було зібране в низький хвіст, легкий макіяж майже не помітний.

— Ти впораєшся, — тихо сказала собі.

І вперше за довгий час справді захотіла в це повірити.

Дорога до офісу зайняла майже сорок хвилин. Усю дорогу я подумки прокручувала можливі запитання.

«Розкажіть про себе.»

«Чому залишили попереднє місце роботи?»

«Чому саме наша компанія?»

Я вже могла відповідати на них навіть уві сні. Автобус зупинився біля сучасної скляної будівлі. Я вийшла, поправила ремінець сумки й на кілька секунд завмерла. Високі дзеркальні вікна відбивали літнє сонце, а біля входу безперервно заходили й виходили люди.

Усі виглядали так, ніби точно знають, куди йдуть. На відміну від мене. Я глибоко вдихнула й рушила вперед. У холі мене зустріла усміхнена адміністраторка.

— Доброго ранку. Ви на співбесіду?

— Так.

— Ваше прізвище?

— Коваль.

Дівчина швидко переглянула список і кивнула.

— Дев’ятий поверх, кабінет 914.

— Дякую.

Двері ліфта зачинилися майже безшумно.

Я дивилася, як цифри повільно змінюють одна одну.

Перший…

Третій…

П’ятий…

Чомусь саме зараз хвилювання накрило з новою силою.

«Все буде добре», — повторила подумки.

Коли двері ліфта відчинилися, я зробила крок уперед. Поспіхом звернула за ріг, не помітивши чоловіка, який саме виходив із сусіднього коридору.

Удар.

Папка вислизнула з рук, і десятки аркушів розлетілися блискучою підлогою.

— Вибачте… — одночасно сказали ми.

Я присіла, щоб швидко зібрати документи, але він уже допомагав мені. Я підняла голову. Темне волосся. Спокійний погляд сірих очей. Ледь помітна усмішка. На мить здалося, ніби він хотів щось сказати. Але лише простягнув мені останній документ.

— Тримайте.

— Дякую.

Я чемно усміхнулася, взяла папку й міцніше притиснула її до себе.

— Ще раз вибачте.

Він лише ледь кивнув.

Я зробила глибокий вдих, поправила піджак і рушила коридором до кабінету № 914.

За кілька секунд я постукала у двері.

— Заходьте, — почувся спокійний голос ізсередини.

Я натиснула на ручку, навіть не здогадуючись, що цей день змінить набагато більше, ніж просто місце моєї роботи.

Привіт! 🤍

Перш за все хочу подякувати кожному, хто відкрив цю історію й вирішив пройти її разом зі мною.

Якщо ти зараз читаєш ці рядки, значить, ми вже зробили перший крок у цій подорожі.

Для мене це не просто чергова історія. Це книга, у яку я вкладаю частинку себе, своїх думок, переживань і фантазії. Саме тому мені дуже хвилююче ділитися нею з вами розділ за розділом.

Попереду на нас чекає багато емоцій, несподіваних поворотів, моментів, коли захочеться усміхнутися, і моментів, коли серце битиметься швидше.

Буду дуже вдячна, якщо після прочитання ви ділитиметеся своїми думками. Я читаю кожен коментар, і саме вони надихають мене писати далі.

Дякую, що ви тут.

З любов’ю,
Дейвіс Соєр 🤍