РОЗДІЛ 6

До кабінету поспіхом увійшла судмедекспертка.

— Бінго! На пігулках, викинутих за будинком, знайдено відбитки пальців громадянки Джульєт Бонне, — повідомила Марі.

— Отже, вона таки це зробила. Але мені незрозумілі її наміри… — задумливо промовила я.

— Імовірно, чоловік мав нав’язливу прихильність до покоївки, а вона таким жестом вирішила йому відплатити, — припустив Карл.

Ця справа виявилася напрочуд заплутаною. Я могла розкрити десятки справ, пов’язаних із корупціонерами, мафіозі чи наркопритонами. Проте там, де фігурувала ображена або мстива жінка, мої професійні навички нерідко виявлялися безсилими.

Жінки — найрозумніші істоти. Кожен їхній крок може бути продуманий на кілька ходів уперед. Тому я сумнівалася, що всі зачіпки, які ми збирали вже другий день, відповідали дійсності. Щось підказувало мені, що ми дивимося на цю справу зовсім не з того боку.

Я мала зателефонувати Ноаму й остаточно переконатися, що він жодним чином не причетний до вбивства. Щойно я зібралася з думками та випровадила всіх зі свого кабінету, одразу набрала його номер.

«Абонент поза зоною досяжності».

Чудово. Саме цього мені й бракувало.

Проте бажання хоч якимось чином спілкуватися з батьками я не мала.

День тягнувся нестерпно повільно. Після багатьох годин безперервної роботи мені таки вдалося дещо знайти. Я без вагань покликала всіх колег до свого кабінету.

Карл прийшов не з порожніми руками. Ціла таця турецьких десертів і кава. Хіба може жінка мріяти про щось більше?

Мені вже було складно приховувати усмішку, проте я стримано подякувала йому. Єн зовсім зблід. Здавалося, він належав до тих трудоголіків, які в запалі роботи забувають навіть поїсти. А Марі… Вона була втіленням гострого розуму та неймовірної жіночої ніжності.

— Отже, шановні, сідайте. Мені не вдалося поговорити з братом, а підстав для його затримання в нас немає. Проте я маю повний обсяг інформації про банківські виплати та перекази з рахунків Моретті на картку Ноама. Він пропрацював у загиблого пів року, і це було п’ять років тому. Тож не думаю, що ці дані мають якесь суттєве значення. Найімовірніше, це просто збіг, — пояснила я.

— Так, я згоден із прокурором. Це буде марна трата часу, — підтримав Карл.

— Не хочу з вами сперечатися, але, можливо, все-таки було б краще викликати його на допит? — зауважив Єн.

— Завтра спробую знайти підстави, щоб зробити це без зайвих запитань та адвокатів, — відповіла я.

— Ви ще щось знайшли? — запитав Карл, поглянувши на екран мого комп’ютера.

— Усіх фігурантів цієї справи об’єднує одна обставина — жіноча лікарня. Завтра маємо туди навідатися.

— Марі, що це був за препарат? — звернулася я до судмедекспертки.

— Схоже, чоловік мав пристрасть до алкоголю. До того ж я вивчила його медичну карту. Протягом тривалого часу він приймав снодійне, вітаміни та препарати від гастриту. За такої кількості речовин неймовірно складно точно визначити, що саме могло спричинити його смерть. Серед імовірних препаратів — павулон або кураре.

— Які пігулки ми знайшли за будинком?

— Павулон.

Крокуючи сходами до кімнати для допитів, я розуміла, що все може піти не за планом. Але не настільки ж.

Повітря в коридорі здавалося напрочуд важким, наче перед грозою. Я штовхнула важкі двері. Червоний індикатор камери в кутку вже світився.

— Джульєт Бонне, ви впевнені у своїх твердженнях? — мій голос звучав сухо. — Прошу повторити на камеру кожне слово. І не брехати.

Джульєт підняла на мене почервонілі від сліз очі. Її руки тремтіли, проте голос, коли вона заговорила, був дивовижно рівним. Здавалося, вона завчила цей текст заздалегідь.

— Я, Джульєт Бонне, громадянка Франції, зізнаюся: двадцятого серпня о двадцятій двадцять я додала до кави свого роботодавця, Ензо Моретті, препарат «Павулон».

Я ледве стрималася, щоб не видати свого здивування.

Чому саме зараз вона зізнається? Безпорадність чи все-таки ретельно продуманий план? Усе це було надто дивно.

— Яким був ваш мотив? — запитала я, вдивляючись у її обличчя та намагаючись помітити хоча б найменшу зміну в міміці.

— Він… він наполягав на близькості, — Джульєт заплющила очі, ніби від фізичного болю. — Шантажував мене. Казав, що знищить, що я більше ніде не знайду роботи, що мене депортують як гастарбайтерку.

— Де в цей момент була його дружина? — різко запитала я.

— Лора Моретті? Вона… здається, була у ванній кімнаті на другому поверсі, — відповіла жінка, але її погляд на мить метнувся вбік.

Ця невпевненість одразу привернула мою увагу. Я різко подалася вперед, спираючись долонями на холодну металеву поверхню столу.

— Джульєт, слухайте мене уважно. Якщо ви вводите слідство в оману, дуже сильно про це пошкодуєте.

— Я не брешу! — зі сльозами на очах промовила вона. У її голосі нарешті прорвався справжній, непідробний жах. — Це чиста правда! Я не знаю, що саме робила та мадам.

Я видихнула, намагаючись опанувати себе. Прокурор не має права керуватися емоціями. Лише фактами.

— Чому ви не покинули місце роботи? Чому не звернулися до поліції після цих погроз?

— Бо він не просто погрожував, — прошепотіла вона. — Він показав мені папку. Там було все: мої борги, мій статус, мої помилки в клініці… Він сказав, що якщо я спробую втекти, то опинюся за ґратами ще до того, як дістануся кордону.

Я відкинулася на спинку стільця.

Типовий метод аб’юзера. Проте залишалося одне «але». Одна деталь, яка не давала мені спокою і перекреслювала версію про звичайний емоційний зрив.

— Добре. Припустімо, ви хотіли його зупинити. Припустімо, це був відчай, — я дивилася їй просто в очі, не відводячи погляду. — Але чому саме «Павулон»?

Джульєт здригнулася.

— Ви медсестра, Джульєт. Ви чудово знаєте, як діє цей препарат. Він паралізує м’язи. Людина не може ворухнутися, не може крикнути, але залишається при свідомості. Вона все відчуває. Чому ви обрали саме такий спосіб помсти?