РОЗДІЛ 5

Повернувшись додому, я сіла на холодну, сиру підлогу поруч із газетами та журналами п’ятирічної давнини. Мене не давало спокою лише одне питання: чому ця дівчина в такому юному віці вирішила вчинити самогубство?

Про сім’ю Карла я знала небагато. Сам він здавався доволі закритим чоловіком, але не настільки, щоб я ламала собі голову над його таємницями.

За його словами, батько Карла захворів на якусь страшну хворобу. Невже смерть або втрата близької людини могли стати причиною, через яку дівчина вирішила піти з життя?

Можливо, я просто забиваю голову дурницями. Можливо, мені варто подумати про власне життя.

Ні мати, ні батько мені не телефонували. Я теж не поспішала їм дзвонити. Не те щоб я не сумувала за ними. Я просто боялася зізнатися собі в іншому — що мені насправді зовсім не цікаво, як вони там.Найбільше я боялася саме цього — байдужості до власної родини.

А тепер їхнє життя справді перестало мене хвилювати.

Раптом мої роздуми перервало повідомлення.

Це була Сьюзен Воккер.

«Я переїжджаю до Лондона. Хоча б навідалася до своєї найкращої подруги», — написала Сьюзі.

Я усміхнулася, дивлячись на екран.

«Пробач. Завтра буду в тебе».

Телефон я відклала, але думки знову повернулися до справи Моретті.

Від самого початку, щойно я побачила матеріали справи, мене не полишало дивне відчуття: я вже бачила цього чоловіка.

Я не могла сказати де саме. Не могла пригадати ні обставин, ні моменту, коли наші шляхи могли перетнутися. І найгірше — у мене не було жодного доказу, лише це настирливе відчуття знайомства.

Можливо, мій мозок просто намагався знайти знайоме обличчя серед незнайомих. Можливо, я колись бачила його на телебаченні, в рекламі чи в якомусь журналі. Зрештою, Моретті був відомим бізнесменом.

Але чомусь це пояснення мене не переконувало.Я ще раз подивилася на фотографію чоловіка.

Щось у ньому було знайоме.

Настільки знайоме, що я не могла просто відмахнутися від цієї думки.

Так я і заснула на підлозі.

Прокинулася я від того, що хтось ніжно торкався мого плеча. Сонце вже пробивалося крізь щілини в жалюзях, освітлюючи пил, що кружляв у повітрі.
— Наомі? Прокидайся.

Я різко сіла, схопившись за пістолет, який лежав поруч із головою на підлозі. Моє серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Переді мною стояв Ноам.

— Ноам , ти звідки тут? Як ти дізнався адресу?,- запитала я.

Отже, моє припущення про те, що за мною хтось слідкує було не припущенням, а чистою правдою. Може мені було би варто більше прислухатися до своїх думок.

— Все просто. Я слідкував за тобою, а ще поглянь кого я тобі привіз.,- промовив Ноам.

Ну звісно- Сьюзен Воккер.

— Подружко, якби не твій брат . Ми б може й не зустрілись,- вимовила Сьюзі.

Я з просоня ще не зовсім розуміла що відбувається.

— Що ти таке кажеш? Я б приїхала до тебе,- відповіла я.

Кілька годин ми просиділи за столом, неквапливо попиваючи чай і розмовляючи про різні дрібниці. До виходу на роботу в мене ще залишався час, тож я могла дозволити собі трохи відпочити й не хвилюватися через можливе запізнення.

За цей час я встигла вислухати розповідь Сьюзі про її новий об’єкт симпатії. Цього разу їй сподобався відомий психотерапевт, який також мав сертифікат психолога. За роки своєї кар’єри він допоміг близько сотні людей упоратися з психологічними проблемами.

Сьюзі завжди подобалися чоловіки, які прагнули рятувати світ. Їй неодмінно потрібно було бачити в людині щось більше, ніж просто гарну зовнішність чи привабливу посмішку. Її захоплювали ті, хто присвячував своє життя допомозі іншим. Тож цього разу я була за неї спокійна.

За її словами, вони збиралися переїхати до Лондона приблизно на пів року. Спочатку — для підвищення кваліфікації, а далі, як вона сама висловилася, усе залежатиме від обставин.

Я слухала її, час від часу вставляючи короткі коментарі, аж поки одна несподівана думка не змусила мене замовкнути.

Я нарешті згадала, де бачила того чоловіка.

Моретті.

Бізнесмена, якого спочатку отруїли паралітиком, а потім задушили.

П’ять років тому він приїжджав до мене разом із Ноамом. Тоді брат попросив у мене чималу суму готівкою, і я досі пам’ятала, як дивно поводився його супутник. Щоправда, я ніколи не надавала цьому особливого значення. Принаймні до сьогодні.

Тепер усе виглядало інакше.

Я могла помилятися. Пам’ять іноді підводить нас, особливо коли йдеться про події багаторічної давнини. Та обличчя цього чоловіка я впізнала надто чітко, щоб просто списати все на випадковий збіг.

Мені потрібно було дізнатися правду.

Я відклала чашку й поглянула на брата. Ноам сидів навпроти, спокійно попиваючи чай, наче ніщо у світі не могло його потурбувати. Я вагалася лише кілька секунд, перш ніж наважитися поставити запитання.

— Ноаме, п’ять років тому ти приїжджав до мене на машині з одним заможним чоловіком. Хто він був? І чому ти тоді приїхав разом із ним? — запитала я, намагаючись говорити якомога невимушеніше.

Такої реакції я точно не очікувала.

Ноам різко підвів голову. Його обличчя вмить змінилося, а рука, яка тримала чашку, здригнулася. Наступної миті вона вислизнула з його пальців і розбилася об підлогу. Гарячий чай розтікся по плитці, але брат, здавалося, навіть не помітив цього.

Він дивився на мене з такою люттю, ніби я щойно розкрила щось, про що не мала права навіть запитувати.

— Ти знову лізеш у моє життя?! — закричав він.

— Я лише поставила запитання, Ноаме, — спокійно відповіла я, хоча його реакція вже змусила мене пошкодувати, що я не зробила цього раніше. — Чому ти так нервуєш?
— Ти взагалі розумієш, що несеш? — Він різко підвівся, відсунувши стілець так, що ніжки неприємно скрипнули по підлозі. — Тобі завжди було мало власних проблем? Тепер ти ще й у мої вирішила полізти?
Я мовчки спостерігала за ним. Ноам ніколи не вирізнявся стриманістю, проте така реакція здавалася мені надмірною навіть для нього. Я запитала про чоловіка, з яким він колись приїжджав до мене. Звичайне запитання, яке не мало б викликати нічого, крім здивування або, можливо, короткої відповіді.