Розділ 3

Лора Моретті прибула у відділок вже за годину.

Вона зайшла до кімнати для допитів так, неначе виходила на червону доріжку. Цікаво, ця пані точно знає, що її законний чоловік уже на тому світі? Чорна сукня, ідеально підібрана до її фігури. Середня тілобудова, талія не надто тонка, проте і не широка, пишні стегна і грубуваті плечі — проте фасон вдало приховує цей недолік.

Макіяж — бездоганний, хоча очі були червоними від сліз. Але сльози не зіпсували туш. Невже водостійка? Чи то так сильно горювала?

Я сиділа за столом, переді мною лежала папка. Карл стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях, неначе вказуючи на бейджик. Його карі очі не відривалися від Лори.

— Місіс Моретті, — я підвелася. — Дякуємо, що прийшли. Прошу, сідайте.

Вона сіла. Рухалася граціозно, але я помітила, як її пальці стиснули сумочку так сильно, що побіліли кістки. Панянкам так не личить.

— Я розумію, що це важкий час для вас, — почала я м’яко. — Але мені потрібно задати кілька запитань.

— Звичайно, — її голос був тихим, ламким. — Я хочу допомогти. Я хочу, щоб ви знайшли того, хто… хто забрав мого чоловіка.

Карл ледь помітно нахилився вперед. Його погляд став гострішим.

— Коли ви востаннє бачили чоловіка живим? — запитала я.

— О вісімнадцятій ми завжди вечеряємо. Наша робітниця накрила стіл, саме тоді я і бачила свого чоловіка останній раз. Потім він піднявся нагору до свого кабінету, — відповіла Моретті.

— Нічого не сходиться, місіс Моретті, — сказала я, поправляючи довгий темно-каштановий локон зі свого чола.

— Не розумію… — замислено промовила жінка.

— Брехати ви ж розумієте як, — досить грубо вписався Карл.

— Я не брешу, — схвильовано повідомила Лора.

Таки досить з мене. Найбільше у житті мене дратувало відчуття упередженості. Чому деякі люди вважають, що вони розумніші і здатні обдурити кого завгодно? Особливо якщо є докази, які підтверджують цю брехню.

Я встала, кинула папку зі злістю на стіл, нахилилася корпусом до цієї пафосної жінки та сказала:

— Шановна, ви зараз маєте зрозуміти лише одну річ. Ви — єдина підозрювана.

У цей же момент зайшов до кімнати для допитів і комісар Єн — одразу з наручниками. Прикувавши жінку загиблого до столу, та дещо все ж розговорилася.

— Хіба це тактовно — ось так ставитися до жінки вельмишановного бізнесмена, який так багато зробив хорошого? — промовила вона.

— Місіс Моретті, вам краще співпрацювати зі слідством для вашого ж блага, — сказала я.

Ця жінка була дуже дивною; спостерігаючи за нею, я губилася. Вона здається і жертвою, і нападником одночасно. Її голос, поведінка, манера спілкування та невизначеність були немов неприродні.

— Добре. Я скажу, — сказала та, знову змінивши власну думку.

Вона що, грається з нами?

— Я скажу, що ви порушуєте закон, пані прокурор, — єхидно заявила Лора Моретті.

Ну звісно: ви маєте право на адвоката і бла-бла…

— Ну і нехай, — відповіла я.

— То що робимо, Наомі? — запитав Карл.

— Заберіть під арешт підозрювану до приїзду її адвоката. Також вилучіть телефони та всі особисті речі, — відповіла я, не вагаючись.

— А зараз їдемо до їхнього будинку — можливо, він нам більше розповість про цю панянку! — сказала я.

Я туго затягнула волосся на потилиці, не залишивши жодного неслухняного пасма, взяла папку та попрямувала до своєї автівки.

— Пані прокурор, може, поїдемо на одній? — запитав Єн.

— Чому б і ні.

Поки ми їхали до маєтку Моретті, у салоні поліцейського позашляховика панувала тиша. Єн сидів за кермом, нервово стискаючи кермо так, ніби боявся, що я почну за щось його критикувати. Карл сидів поруч зі мною на задньому сидінні; я помітила на його руці татуювання, яке раніше не привертало моєї уваги.

— У вас цікаве татуювання, — порушила я тишу.

— Дякую, Наомі. Татуювання у формі цукерки я зробив багато років тому зі своєю сестрою, — відповів він.

Я здивувалася від такої розгорнутої відповіді, адже він рідко так робить. Він належить до тієї фракції чоловіків, що зводять з розуму тим, що дають короткі пояснення.

— Це мило. У мене теж із моїм братом є парні татуювання, — зауважила я.

— Невже? І що ж це? — запитав із зацікавленням він.

— Літера «Н» на плечі, — відповіла я.

— А у тебе, Єне, є татуювання?

— Ні, пані прокурор. Я не маю ні братів, ні сестер, ні татуювань, — усміхаючись, відповів комісар.

— Брати та сестри — це дар, що дає нам опору з самого дитинства, — промовила я.

— Пані Наомі, ми майже приїхали; давайте зосередимось на справі, — зауважив Карл.

— Так, звісно.

Він не відійшов від самогубства своєї сестри… Ну звісно: як від цього можна взагалі відійти. Проте я маю на увазі, що його біль глибша, і він вміло її ховає. 

Ми досить швидко приїхали.

Я помітила , як його вії почали тріпотіти, а долоні пітніти від того, як він ними перетирає.

Він вийшов з машини та як справжній джентельмен притримав мені дверцята автівки.

— Прошу, пані прокурор,- відказав Карл

Коли я переступила поріг маєтку, я дуже здивувалася, адже зазвичай у таких будинках у повітрі запах Дольче Габана, а тут штиняло хлоркой з самого порогу.

— Як думаєте, Наомі, жінка прибирала сліди чи чоловік педант?,- запитав Карл з насмішкою.

— Думаю хтось добряче тут підчищав перед нашим приїздом.,- промовила я.

— Такі велетенські стелі , коли підіймаєш голову до гори , аби розгледіти починає темніти в очах,- відказав Єн .

– Єне, оглянь тут все, а ми пройдемо на місце злочину.

— Пардон,- хтось тихо промовив.

— Так?

— Я покоївка … в цей дім .. я тут працювати ,- відказала жінка.

— Оу, перепрошую, що ми без дозволу увійшли , але у нас є ордер.,- сказала я.

— Але поліс тут вже дивитися,- з настороженістю відказала леді.

Я дістала з підджака своє посвідчення, Карл зробив те саме , майже у тандемі зі мною.

— Як вас звати та чи можна з вами поспілкуватися?,- запитала я.