Розділ 2

2 роки тому

Прокуратура Болвора розміщувалася в будівлі, яка нагадувала фортецю. Сірий камінь, вузькі вікна, важкі дубові двері. Все тут було побудовано так, щоб змусити тебе відчувати себе маленьким. Я знала цей трюк. Я сама ним користувалася в суді.

Я зайшла рівно о восьмій ранку — ні хвилини похибки. Мій новий костюм — темно-синій: піджак та спідниця до колін, бездоганно вишуканий — сидів як друга шкіра. Підбори цокали по мармуровій підлозі — це надто дратувало, щоб коментувати.

Секретарка, літня жінка із сивим пучком, підняла на мене погляд з-за окулярів.

— Місіс Кассо? Вас чекають. Кабінет шефа, другий поверх.

Я кивнула і пішла до сходів.

Абрам Клодс сидів за масивним дубовим столом, заваленим паперами. Йому було за шістдесят, сиве волосся стирчало в різні боки, а краватка була зав’язана кривою. Він нагадував мені старого професора, який забув, де залишив ключі від машини. Але очі в нього були гострі. Дуже гострі.

— Місіс Кассо, — він підвівся і простягнув руку. — Ласкаво просимо до Болвора. Чув про вашу справу проти Річчі Бонда. Брудна робота, але чистий результат. Не розумію, чого ж вас перевели, якщо ви так успішно справлялися…

— Думаю, це через те, що Річчі Бонд має спільників по всій країні, щоб не наражати зайвий раз весь відділок на небезпеку.

— А я думаю, вас позбулися, бо ви неймовірно гарна. Певно, ви відволікали всіх своєю вродою від роботи.

Я знала, що в його жартах немає жодного натяку на щось непристойне, бо цей чоловік був дотошним сім’янином. По всьому периметру були фотокартки з дітьми, онуками та дружиною.

Його долоня була сухою і твердою.

— Рада приєднатися до команди.

— Команда, — він фиркнув. — У нас тут не команда, місіс Кассо. У нас тут зоопарк. І моя робота — стежити, щоб звірі не з’їли одне одного.

Він вказав на стілець навпроти.

— Сідайте. Розкажу, що вас чекає.

— Марі — судмедекспертка, що допоможе вам з усіма причинами смерті. Карл — криміналіст та кримінальний психолог, він вам розкаже про мотиви, наміри, ДНК, сліди — ну і таке інше. Ах так, ще ж у нас є комісар-помічник з недавніх пір — Єн Болл. Людей ціла діжка, а працювати ніхто не хоче. Ну, давайте вже до діла.

Він простягнув мені папку.

— А поки що — ваша перша справа. У нас убивство: чоловік-бізнесмен. Більш детально можете ознайомитися з документами у своєму кабінеті. Містер Болл, наш комісар, вам допоможе.

Мій кабінет був на другому поверсі, в кінці довгого коридору з лампами, що мерехтіли, наче ось-ось згаснуть. Маленький, з одним вікном, що виходило на внутрішній двір. Стіл, стілець, шафа для документів. Нічого зайвого. Якраз те, що мені потрібно.

Я сіла і відкрила папку. В цю ж мить у двері постукали.

— Заходьте, — сухо промовила я.

До кабінету зайшли двоє чоловіків: перший представився як комісар Єн Болл. На вигляд досить молодий — видно, що не так давно став на шлях прокуратури. Худорлявий, проте дуже високий, з окулярами круглої форми. Світло-русяве волосся, що давно не бачило води. Вірогідно, він і спить на роботі, бо на зарплату комісара навіть дівчину в кіно не запросиш. Інший чоловік був старше за попереднього — це очевидно. Про це свідчили легкі зморшки на носогубних складках, проте мушу визнати: він надто вродливий, аби звертати увагу на зморшки. Чорнявий, з карими, великими, мов ґудзики, очима. Міцної статури. Я звернула увагу на неохайність краватки цього чоловіка та перекошений бейджик: «Карл Кроу, криміналіст». Він був неодружений — це точно…

Єн усміхнувся нервово — так, немов побачив чи то привида, чи то модель.

— Комісар Єн Болл. Радий працювати з вами, місіс Кассо. Чув про вашу справу з Річчі Бондом. Вражає.

Я потисла йому руку. Його долоня була вологою. Нервує. Це було мило. У моєму віці нервові молоді комісари нагадували мені цуценят, які намагаються здаватися дорослими собаками.

— Дякую, — сказала я сухо. — А ви, мабуть, містер Кроу?

Він простягнув мені свою руку і широко усміхнувся.

— Ви дуже спостережлива, — глузуючи, промовив Кроу.

Я потисла його руку. Його долоня була теплою, сухою, з мозолями на пальцях — руки людини, яка багато пише або працює з дрібними деталями.

— Це не спостережливість, — сказала я, відпускаючи його руку. — Це просто ваш бейджик. І не варто глузувати з мене: я не хочу конфліктувати на новому місці.

Карл засміявся — глибоким, оксамитовим сміхом, який, мушу визнати, звучав приємно.

— Тоді я радий, що я теж не конфліктний, місіс Кассо. Бо я б не хотів, щоб наш початок став кінцем.

— Можна просто «прокурор Наомі», — вимовила я з гордістю.

— Наомі, — він повторив моє ім’я повільно, наче куштував його. — Гарне ім’я. Біблійне. Пророк, який плакав над руйнуванням міста. Підходить вам?

— Не знаю, — я відкинулася на стільці.

Єн кашлянув, порушуючи момент. Він стояв біля дверей, тримаючи папку обома руками, наче щит.

— Може, перейдемо до справи? — запропонувала я.

Карл відступив від мого столу і сів навпроти мене. Єн сів поруч із ним, відкриваючи папку.

— Жертва — Ензо Моретті, — почав Єн. — Сорок вісім років. Бізнесмен, власник мережі ресторанів та готелів. Відкритих ворогів, судимостей немає.

Має двох дітей, що живуть закордоном. Також є дружина: Лора Моретті, сорок п’ять років, домогосподарка, проте має якийсь там пасивний дохід з в’язання. Ця сім’я в скандалах або пресі світилася кілька разів — і то щось несерйозне. Він був знайдений мертвим учора ввечері у своєму будинку.

— Причина смерті? — запитала я.

— Задушення, — відповів Карл. — Але не руками. Чимось тонким: дротом або мотузкою. Марі зараз робить розтин.

— Свідки?

— Дружина.

— Що, як вона і є потенційна вбивця? — запитала я.

— Ми ще не встигли допитати, але навряд чи, — промовив Єн.

Карл ледь помітно нахилився вперед — його карі очі блиснули з тим самим оксамитовим блиском, який, здавалося, притягував погляд.