РОЗДІЛ 1

Діло було два роки тому…

Дороги були жалюгідними — як зараз, так і одинадцять років тому.

Дощ у Болворі був звичайним явищем. Я вже й забула, як це — коли їдеш за кермом, а все лобове скло у краплинах розміром із черешню. За вікном миготіли знайомі до болю силуети: старий кінотеатр, де ми з Сьюзі ховалися від батька; парк, де я вперше поцілувалася; і будинок на пагорбі, який здавався чорною діркою на карті мого життя.

Моя «Шкода Октавія» доставила мене напрочуд швидко — я навіть не встигла звикнути до думки, що все моє життя змінилося.

Моя рука стиснула ручку чемодана так сильно, що побіліли кістки. У кишені пальта лежало нове службове посвідчення прокурора. Папірець, який мав захищати мене від світу. Але чи захистить він мене від того, що чекало всередині того будинку?

Я вийшла під дощ. Там уже було холодно. Там уже нічого не боліло.

Я зайшла всередину. Двері скрипнули — той самий звук, що переслідував мене в кошмарах одинадцять років.

У коридорі пахло ліками, старим пилом і чимось ще. Чимось, що я не могла назвати, але що миттєво стиснуло моє горло. Запах мого дитинства. Запах страху.

— Наомі?

Голос матері був тихим, ламким, ніби гілка, яка ось-ось зламається.

— Привіт, мамо, — сказала я. Мій голос звучав чужим. Настільки чужим, що я лякала саму ж себе.

Вона підійшла ближче. Її очі бігали, уникаючи мого погляду. Вона постаріла. Зморшки навколо рота стали глибшими, наче хтось вирізав їх ножем. Синці під очима виднілися аж здалеку, немов вона зовсім не спить.

Мені стало зовсім не по собі. Я ніколи не дозволяла собі плакати, але зараз уперше за довгий період мої очі таки ними налилися.

— Ти… ти не попередила, — прошепотіла вона. — Я б прибрала.

— Я не для цього приїхала, мамо. Мене перевели сюди по службі. Орендувала будинок на околиці, неподалік парку «Вщент».

— Може, б у нас лишилась?

— Ні, мамо… — промовила з болем я.

— Де він? — врешті запитала.

— Він у садку, — нарешті сказала мати, і її голос зламався на останньому слові.

Моє серце пропустило удар. Він вийшов. Він уже вдома. Мати повернулася до нього.

Я не запитала, чому. Я не кричала. Я просто кивнула і пройшла повз неї, не торкнувшись. Між нами була прірва, яку неможливо було засипати словами «пробач» або «дякую».

Я відчинила двері на веранду. Дощ барабанив по даху, створюючи ритм, що нагадував стукіт серця. Піт Кассо сидів у кріслі-гойдалці, дивлячись у темряву саду. Він не обернувся. Він просто сказав:

— Ти повернулася, щоб добити мене, донечко?

Його голос був спокійним. Майже дружнім. Це лякало більше, ніж крик. За двадцять вісім років я не бачила такої приязні.

— Ні. Вернулася по роботі, — незворушно промовила я.

— Ясно, — так само незворушно відповів він.

— Що з мамою? Вона виглядає втомленою.

— Альба просто прихворіла, — промовив батько.

— Сподіваюсь, ти її більше не кривдиш? Бо ти ж знаєш, що тобі за це буде… — пригрозила я.

— Ти не повіриш, але люди здатні змінюватися. Бачиш цей сад, доню? Це мій подарунок твоїй мамі. Я ночі не досипав — так доглядав.

— Та хоч сто садів вирости — нічого не зміниться. Ти — тиран.

Я розвернулася і пішла назад у будинок. Мої руки тремтіли, але я не дозволила йому це побачити.

У коридорі мати все ще стояла на тому ж місці. Вона дивилася на мене з болем і провиною.

— Я йому пробачила — так, це правда. Але він змінився… Вже пів року він ходить на терапію.

— Сподіваюсь, мамо, це допоможе, — із сумом сказала я. — А де мій любий братик, Ноам?

Тільки-но я це запитала — і ось тобі. Згадаєш сонце — ось і промінь.

— Сестро, якими дорогами? — засміявся Ноам.

— По службі, любий, — промовила я.

— Ти тут живеш? — запитав він.

— Так, поки що тут. Втратив роботу, тому не дуже справи йдуть.

— Ким працював?

— Охоронець однієї поважної персони, — сухо відповів Ноам.

— Сподіваюсь, проблем немає? — перепитала я, очікуючи підтвердження.

— Проблем немає, люба сестро. Звільнився, бо хочу почати нове життя. Поїду до Оронди їсти пасту з видом на море.

— Чортів мрійник, — посміялися ми.

— Як мама взагалі? Тато за своє береться? — запитала я наостанок.

— Знаєш, його немов підмінили. Не знаю, що ти йому зробила, але це спрацювало. Мамі — квіти в постіль, повно уваги.

— Нічого собі. Невже справді змінився…

— Змінився, — Ноам усміхнувся, але в його усмішці було щось невловиме. Щось, що змусило мене насторожитися. — Знаєш, сестро, іноді мені здається, що він просто навчився краще ховатися.

Я глянула на нього уважніше. Ноам завжди був надто відвертим, надто емоційним. Але зараз у його очах я побачила тінь. Тінь, якої не було раніше.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я тихо.

Він знизав плечима, відводячи погляд.

— Нічого. Просто… він занадто ідеальний тепер. Навіть мама не вірить до кінця, але боїться запитати. А я… я бачу, як він дивиться на неї. Іноді. Коли думає, що ніхто не бачить.

Мене пройшов холодок.

— Ноам, якщо він…

— Ні, сестро, — він поспішив заспокоїти мене, але його голос звучав непереконливо. — Я не кажу, що він знову б’є її. Я кажу, що щось не так. Але, може, я просто параноїк. Може, він справді змінився. Вʼязниця — вона ж ламає людей. Або робить їх кращими. Хто знає?

Я хотіла заперечити. Хотіла сказати, що тюрма не робить людей кращими — вона робить їх хитрішими. Але я не стала. Не зараз.

— Просто будь обережним, добре? — сказала я замість цього. — І не залишайся тут надовго. Поїжджай до своєї Оронди. Їж пасту, пий вино, живи.

Він усміхнувся, і цього разу усмішка була щирою.

— Обов’язково. Як тільки зберу гроші. А поки… поки я тут. І я радий, що ти теж тут.

Він обняв мене. Я відчула запах його парфумів — дешевий одеколон, який він купував ще в коледжі. Запах мого дитинства. Запах безпеки.

Я заплющила очі на секунду. Тільки на секунду. Дозволила собі бути не прокурором, не залізною леді, а просто сестрою. Просто Наомі.