РОЗДІЛ 1 « Я - Прокурор »

Сьюзен Вокер - моя подруга, вона ж психологиня, що лікує мене вже рік від депресії. Якщо вам цікаво, то скажу, як є , зараз мені вже не хочеться померти.

Завдання, що вона давала мені були дивні і зізнаюся я не хотіла йти в терапію , бо не вірила, що це допоможе, але коли я стояла на девʼятому поверсі балкону, я зрозуміла, як сильно я помиляюсь.

Той день був дощовим. Я їхала до нового міста, ну як до нового, я там вже жила , коли була дитиною, а потім в шістнадцять я вступила до поліцейської академії . Зараз минуло вже дванадцять років з моменту, як я не була там . Батьки приїздили до мене раз на рік , а останні чотири роки так взагалі не приїздили, стосунки з ними були в мене не з найкращих через мою меншу сестру,яку я мала оберігати на їхню думку, вони не хотіли, щоб я була прокурором. Вони вважали, що це геть не моє призначення і з мене вийшов не поганий громадський діяч , типу мера . Мер Наомі Кассо а , що звучить непогано. І так мої батьки : Альба , Піт та сестра Лара від мене не в захваті… Тому моє серце билося, неначе молотком забивали гвіздок.

Я купила маленький будиночок на окраїні міста — сам будинок виглядав так, ніби його збудували не для того, щоб “жити”, а щоб дихати. Не громіздкий і не показний, але з цією тихою впевненістю дорогих речей, які не потребують зайвих слів. Фасад був світлий, майже молочний, із темними дерев’яними вставками, що робили лінії чіткими й строгими. Дах — рівний, сучасний, без зайвих прикрас. Усе здавалося продуманим до дрібниць: як падає тінь, куди дивляться кімнати, де сховатися від поглядів, а де — навпаки, відкритися світлу.

Найбільше мене вразили великі панорамні вікна. Вони займали майже всю стіну вітальні — від підлоги до стелі. Це справді був будинок із моїх дитячих мрій . Скло було холодним на дотик, але вид за ним — живий. Поле, смуга дерев, далекі вогники міста… І це дивне відчуття, ніби ти в будинку, але водночас не відрізана від світу. Позаду будинку — басейн. Не той, що кричить розкішшю, а стриманий, прямокутний, з темною плиткою, через яку вода здавалась глибшою, ніж була насправді. Він лежав у дворі, як спокійна поверхня, що вміє зберігати таємниці. Поруч — вузька тераса з дерев’яним настилом, і я уявила, як вранці виходитиму босоніж, відчуваючи під ногами прохолодні дошки, а над водою стоятиме легкий туман.

Тут можна просто мовчати, дивитися у воду й робити вигляд, що життя — рівне й прозоре . І я майже повірила. Майже.

Задзвонив телефон.

— Наомі, ти вже приїхала?,- голос мами , як завжди був , немов не я прокурор , що проводить допити , а вона

— Так, мамо, я зараз облаштуюсь в новому будинку і одразу поїду до вас ,- промовила я

— Мене обурює , що замість того, щоб — Мене обурює, що замість того, щоб жити з нами, ти купила будинок.

Я заплющила очі на секунду й повільно видихнула. Дощ стукав по даху, ніби підтакував маминому обуренню.

— Мамо, — сказала я рівно, — я не “замість”. Я тому. Мені так треба.

— Треба? — її голос став гострішим. — Тобі треба бути поруч із родиною, Наомі. Після всього, що було… після тих погроз… ти не маєш права закриватися сама в будці на околиці!

Я стиснула телефон сильніше. Слово “будка” вдарило по нервах, наче вона навмисно знецінювала все, що я щойно купила — простір, тишу, контроль.

— Це не будка, — сухо відповіла я. — І я не “закриваюся”. Я просто хочу мати місце, де ніхто не ходить по моїх речах і не питає, чому я не усміхаюся за вечерею.

На іншому кінці було чути, як вона набирає повітря, готується до атаки.

— О, то ми вже такі дорослі? — мама говорила повільно, розставляючи слова, як цвяхи. — Ти завжди все робиш по-своєму. Завжди. А потім дивуєшся, чому ти сама.

Це було болючіше, ніж я очікувала. Бо в тій фразі було занадто багато правди, змішаної з маніпуляцією.

— Я не сама, — сказала я. — Я працюю. І я приїхала в це місто не відпочивати й не гратися в незалежність. Мене перевели. Це службове рішення.

— Службове, — вона майже засміялася, але сміх був холодний. — Ти могла попросити, щоб тебе не переводили. Могла взяти паузу. Могла… нарешті подумати про себе.

Я сперлася плечем об стіну коридору. Будинок ще пах новою фарбою й деревом. Він справді був моїм. І саме це її дратувало.

— Я і думаю про себе, мамо, — тихо відповіла я. — Вперше за довгий час.

Пауза затягнулася. Десь у трубці клацнула запальничка або ложка об чашку. Я уявила маму на кухні — спина рівна, підборіддя підняте, погляд такий, ніби вона і в телефон може дивитися зверхньо.

— Ти приїдеш сьогодні, — сказала вона нарешті, вже не питаючи.

— Так. Я ж сказала.

— І не пізно.

— Добре.

— І без цього… тону, — додала вона.

Я ледь усміхнулася — майже непомітно.

— У мене завжди такий тон, мамо. Просто ти його чуєш, коли тобі не подобається відповідь.

Вона мовчала. А потім, тихіше — занадто тихо, як для неї:

— Твій батько хвилюється. І Лара теж.

Отже, вони вже в курсі. Звісно. У цьому домі секрети жили недовго.

— Передай їм, що я приїду, — сказала я.

— Наомі… — мама раптом зупинилася, ніби слова застрягли. — Ти… ти ж розумієш, що тут тепер небезпечно?

У мене щось стиснулося під ребрами.

— Небезпечно всюди, — відповіла я. — Але я не боюся.

— Ти завжди так кажеш, — прошепотіла вона. — А потім ми збираємо тебе по шматках.

Я хотіла різко відрізати, як завжди. Але мамин голос цього разу був не про контроль. Він був про страх. Про те, що вона не вміє любити інакше, ніж тримати.

— Мамо, — я знизила голос. — Я приїду. Скоро. Добре?

— Добре, — сказала вона швидко, ніби соромилася власної слабкості. — Тільки… будь обережна. І закрий двері на всі замки.

Я глянула на двері. На новеньку ручку. На замок, який ще не знав мого ключа.

— Закрию, — пообіцяла я.

— І не ходи сама ввечері.

— Мамо…

— Наомі.

Ми обидві затихли, ніби хтось третій стояв між нами й слухав.

— Я їду через годину, — сказала я, щоб поставити крапку.