Незнайомі знайомі

Незнайомі знайомі

Похмурий, дощовий осінній ранок зустрів акварельним настроєм вулиць. Люди, деякі сутулячись, інші, переважно жінки, граціозно, намагаючись виглядати гідно навіть у ці мокрі хвилини, поспішали виконувати свої ранкові обов'язки. На них чекала робота, навчання, зустрічі, розмови та інша метушня нашого життя.

Невеличке приміщення перукарні ще дрімало в сірих ранкових сутінках. Тишу порушував монотонний слабкий цокіт механічного годинника на підвіконні.

Раптом за дверима почувся брязкіт, замок клацнув і на порозі з'явилася переповнена бадьорістю дівчина — Оля. Вона швиденько скинула з себе мокрий плащ і підбігла до батареї. Задоволено усміхнулась, бо аж тремтіла від холоду. Закоцюблі руки відчули тепло. Так би й просиділа там годинку. Але чекала робота. Оля енергійно потерла руки й почала готувати приміщення до робочого дня: розвішала рушники біля кожного столика, розклала інструменти та дістала з шухляди вчора привезену фарбу для волосся.

Велика стрілка годинника неквапливо підійшла до цифри дванадцять, вказуючи на восьму годину. У приміщення, голосно регочучи, завалилися ще три жінки. Вони весело обговорювали своє сімейне життя. Доглянута, симпатична блондинка Наталка примружила лисячі очі, трохи присіла, притиснувши до себе руки, і артистично вимовила:

— А я до нього підходжу й кажу: «Милий, може мені запропонувати мамі ще погостювати?», — блондинка різко випросталась і розставила широко руки. — А він очі витріщив і з жахом заволав: «Наталко, я все стерплю, тільки не треба мами!». Уявляєте? Ха-ха-ха! Тепер варто натякнути про його тещу, як він одразу готовий мені зірку з неба дістати.

Жінки знову зареготали й почали швидко знімати з себе мокрі плащі. Повненька брюнетка Лариса з розчервонілим від сміху обличчям — за вдачею простодушна й добра реготуха — побачила Олю й голосно вигукнула:

— Привіт, подруго! Ти хоч не ночуєш тут? Як ти можеш так рано приходити на роботу?

Наталка, як завжди, шпигнула словом:

— А що їй? Вона в нас неодружена. Її вдома ніхто не тримає. А тут клієнти. Може, когось і підчепить для щасливого сімейного життя. Отоді й вона почне спізнюватися.

Хитрий смішок Ілони, третьої жіночки, змусив Олю почервоніти. А та й рада, що змогла додати масла у вогонь. Ілона була дуже висока та руда, з яскравою червоною помадою на повних губах, що робила її схожою на циркового клоуна. Ще та пліткарка. Не дай поїсти, а дай з когось посміятися. Колежанки Олі не давали сумувати. А особливо полюбляли натякати на те, що вона зі своїм сором’язливим характером приречена залишитися старою дівою. Єдина, хто завжди заступався за дівчину, так це Лариса.

— Чого ти, Наталко? — зробила вона зауваження. — Оля просто не поспішає заміж і правильно робить. Ще не знайшла того єдиного. Це так, Олюнь? Встигне. Куди від цих мужиків дінешся?

Вона добродушно засміялася й поплескала по плечу злегка засмучену через викиди колег дівчину. Підійшла й, змінивши вираз обличчя з жартівливого на серйозний, прошепотіла їй на вухо:

— Чого розкисла? Вони ж тільки й чекають нагоди, щоб тебе зачепити, а ти піддаєшся, дурненька.

У цей час двері відчинилися, і на порозі з'явився перший клієнт: молода дівчина, модниця з довгим, розкішним волоссям. Вона оглянула всіх, зупинила погляд на Наталці та мило їй усміхнулася.

— Доброго ранку, Наталю Іванівно. А я до вас.

— Привіт, Катрусю! Ти до мене в гості чи причепуритися хочеш?

— Звичайно, причепуритися.

— Ласкаво просимо! Проходь.

Катя зняла пальто, пошите за останньою модою, і неквапливо підпливла до крісла. Сівши в нього, повільно відкинула назад довге, пишне волосся й промовила:

— Наталю Іванівно, я сьогодні повинна виглядати на всі сто. Мене такий хлопець у ресторан запросив, просто очманіти.

Лариса повернулася до Олі й передражнила клієнтку. Дівчина нахилила голову, стримуючи сміх.

— Уявляєте, як мені пощастило! — й далі вихвалялася Катя. — Він — бізнесмен, красень. На такій тачці їздить! А будинок у нього! Ви б його бачили.

У цей час Ілона та Лариса почали підфарбовуватись і крутитися перед дзеркалом. Робили все те, що не встигли зробити вдома. Одна лише Оля сиділа й сумно дивилася у вікно. Там, навпроти їх перукарні, була розташована приватна фірма «Альянс», що займалася нерухомістю.

Катя, розповідаючи про своє щастя, помітила задумливу Олю й тихо запитала у Наталки:

— А що це ваша колега така сумна?

— Не звертай уваги, — прошепотіла, щоб ніхто не чув. — Це наша тридцятирічна з хвостиком холостячка. Втюхалася в директора фірми, що напроти нас, і сохне за ним уже другий рік. Щоранку та в обід прикипає поглядом до вікна в очікуванні його — високого красеня-багатія на «Фольксваґені». А наприкінці робочого дня спеціально заходить у сусідню хлібну крамницю й чекає там, коли він буде йти з роботи. Уявляєш, яка дурна? Їй достатньо просто бачити своє коханнячко. Як героїня дурнуватих серіалів, чесне слово. Дивиться на нього закоханими очима, розуміючи, що може лише мріяти. І це замість того, щоб знайти мужика свого рівня й зажити спокійним сімейним життям, — насмішкувато пирхнула. — Я її не розумію.

Катя з глузливою посмішкою знову глянула в бік Олі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше