Розділ 15. Те, що мало залишитись забутим

         Вечір, затишок, камін. Ольга листає старі фото — шукає знімки для шкільної виставки. Артем поряд, читає якісь документи. Тиша затишна, наче ковдра.

         Аж раптом вона зупиняється. В руці — старе фото. Чорно-біле. Чоловік років п’ятдесяти, з пронизливим поглядом. І… той самий підпис, що вона бачила недавно на новинах про корупційні зв’язки в будівництві.

— Хто це? — питає вона, подаючи фото Артемові.

          Він поглянув. І його обличчя змінилось.

— Це… мій батько.

— Але він…

— Мертвий, — перебив Артем. — Принаймні, так усі вважали останні 10 років.

— А тепер?

          Він мовчав. Потім підвівся, підійшов до вікна.

— Мій батько — одна з найнебезпечніших фігур у бізнесі. Він керував усім із тіні. І коли я відмовився бути частиною його "імперії", він… “зник”. Але це фото…

— Він повернувся.

           Артем кивнув. Його голос був низьким, жорстким:

— Якщо він знову в грі — то все, що відбувається з нами… це лише початок.

          Наступного ранку Ольга не знаходить Артема в будинку. Лише коротка записка:

“Я маю зустрітись із ним. Один. Ти — залишайся з Лізою. Якщо не повернусь до вечора — тікай. І прости.”

           Її серце стискається. Уперше — справжній страх. Бо мова йде не про бізнес. А про людей, здатних на все.

          Артем в'їжджає на закинутий склад. Його батько чекає, спокійний, як завжди.

— Синку, — мовить він з холодною усмішкою. — Ти не змінився.

— На жаль, не можу сказати того ж про тебе. Ти став ще небезпечнішим.

— А ти — ще наївнішим. Заради жінки? Заради якогось життя на хуторі?

— Заради себе. Я не твій ланцюговий пес більше.

— Ні. Але ти досі мій син. І якщо не повернешся до “сім’ї” — твоя “моральна” революція закінчиться кров’ю. І не твоєю.

            Артем стискає кулаки.

— Спробуй торкнутись їх — і я знищу все, що ти будував.

           Очі батька спалахують. Тиша. Напруга. І потім — перші погрози перетворюються на відкриту війну.