Розділ 6. Післягомін оплесків

          Зала вже спорожніла. Люди розійшлись, залишивши по собі відлуння розмов і глухе відчуття боротьби, яка тільки почалась. Ольга повільно збирала папери, коли відчула, як хтось зупинився за її спиною.

— Ви вмієте грати на публіку, — пролунав знайомий голос.

          Вона не обернулась. Просто спокійно відповіла:

— Це не була гра. Ви звикли думати, що все — сцена. А я звикла говорити правду.

— Ви думаєте, що зможете зупинити процес? — його голос став тихішим, але в ньому прозвучала загроза. — У мене підписані контракти. Є рішення міськради. Ви воюєте проти неминучого.

         Ольга обернулась і вперше наблизилась до нього так, що їх розділяли лише кілька кроків.

— А ви боїтесь, що не все так контрольовано, як звикли? — її очі не тремтіли. — Можна зруйнувати будівлю. Але повагу і людяність — ні.

         Його погляд ковзнув по її обличчю. Вона не боялась. І це бентежило. Йому не подобалося втрачати контроль, особливо через жінку, яка мала б бути просто галочкою в плані. Але вона стала винятком.

— Ви мені загрожуєте? — тихо запитав він.

— Ні. Я вам нагадую, що світ — не ваші плани і цифри. І ви не Бог, Артеме.

         Тиша між ними була напружена, як струна.

— Залиште цю справу. Ви можете знайти іншу землю. Інший проєкт. Але ця школа — серце цього району. Якщо ви справді такий сильний, як думаєте, доведіть це… і не зруйнуйте чужого життя.

         Він не відповів. Просто подивився. І пішов.

         Але її слова залишились з ним. Як куля — не смертельна, але точна.