1 розділ. Несподіваний план втечі.

Я почну цю історію з простого слова «Диво». Чому я вирішила почати цю історію з цього слова тому, що див у світі є багато, але це диво сталося в іншому світі, але хто не вірить в диво може далі не читати ну, а я продовжу розказувати. До речі в цьому світі людям, які не вірять в диво місць немає, є місця тільки тим хто щиро вірить в нього, всім серцем. Ну, а я почну розповідати. 
Ця історія сталася з дівчинкою на ім'я Юлія. Ця історія справді дивна, тому що Юля вірила в диво, але не настільки, щоб потрапити в чарівну країну. Ви запитаєте:
- Вона все ж потрапила туди? 
На що я вам відповім: 
- Так! Але давайте все по-порядку.
Отож в цей чудовий осінній день Юля прогулювалася парком поки ішла додому, настрій був чудовий. Йшла вона спокійно ходою, тому що не поспішала додому. І ось здається, що нічого не може зіпсувати їй настрою, адже вона провела чудовий час в школі, здається, що все так чудово. Ось вона вже підходить до свого будинку. Але коли вона ішла по сходинках, то в неї на серці було таке дивне відчуття. Але вона себе заспокоїла: 
« Так Юля, що таке, все ж добре!?»
Вона ніколи ще не почувала себе так дивно. На серці було якось тривожно: 
« Що ж таке?» - подумала вона.
Але все ж наважилася зробити крок на сходинку. Коли дівчинка зробила крок то її серце начебто заспокоїлося, але все ж вона намагалася себе заспокоїти і налаштувала на краще. І ось вона себе вже заспокоїла і зайшла в дім. 
- Привіт мамо, привіт тато, - сказала Юля.
- О привіт, ти вже повернулася? Як добре, - відповіла мама. 
- Так, мамо хотіла запитати, а наш договір, щодо мого дня народження ще в силі? - запитала дівчинка.
- Це ще який договір? - запитала з подивом мама.
- Як це який? - запитала дівчинка вже зі слізьми на очах.
- А ми хіба про щось домовлялися? Я сказала, що подумаю! - відповіла мама Юлі.
- Але ж мамо, це ж моє чотирнадцятиліття, тому я хочу відсвяткувати його, - відповіла, ледь не плачучи. 
- Але ж ми ж відсвяткуємо його разом, всією сім'єю, як кожного року, - сказала спокійним голосом мама.
- Але ж мамо, я не хочу вже так святкувати, я хочу з друзями, своїми друзями! - відповіла. 
В Юлі покотилися сльози з очей. 
- Якими друзями? Яких у тебе немає? - відповіла грізно мати. 
- Щ.. щ.. що? Але ж в мене є ще подруга. До якої я могла б.. - відповіла стримуючи сльозинки на очах. 
- Ні. В тебе немає друзів ще відколи ти пішла до школи, тому, що ти відмінниця, а тобі всі заздрили, тому і не хотіли дружити з тобою?! Ось цього я не знаю? Чи можливо я неправду сказала? А подруга твоя далеко живе тому ні, - відповіла знов прикрикуючи мама. 
- Ти просто мене не розумієш і не знаєш, - відповіла дівчинка і пішла в кімнату, гримнувши дверима. 
Юля закрилася в кімнаті і почала плакати. Мама добре знала свою дитину насправді, але в Юлі є подруга, була подруга, але вона поїхала в інше місто, тому що в її батьків були справи по роботі і вона не змогла залишитися. А Юля сумувала за нею дуже сильно. Це справді була її єдина подруга з якою вона дружила ще майже від садочку, а тому Юля захотіла їй написати. 
Мама тим часом захотіла порадитися з батьком Юлі, тому що не знала, що їй робити. 
Батько Юлії завжди багато працював в своїй кімнаті за комп'ютером. 
- Можна? - постукавши в двері, запитала мати. 
- Так, звичайно, проходь, - відповів батько, - щось сталося? - запитав.
- Так, я хотіла порадитися, що нам робити з нашою донькою? - відповіла спокійним голосом мати. 
- Вона вже вдома? - запитав чоловік, дивлячись на маму.
- Так, і ми з нею посварилися через те, що в неї немає друзів, а вона хоче з ними відсвяткувати своє чотирнадцятиліття і каже мені, що я її не знаю, я ж не винна в тому, що її єдина подруга Алія поїхала в інше місто. 
- Так ти не винна, але ж тобі не потрібно було згадувати їй те все! - відповів батько з жалем дивлячись на матір. Тато хотів її підтримати, але йому це не вдавалося. 
Матір була сама не своя вона почала нервуватись, тому що хотіла налагодити все з донькою, тай не хотілося з-за такого сваритися. Вона встала і нервуючись почала ходити по кімнаті.
- Тихіше, сядь, все нормально, - промовив чоловік. 
Тато подав мамі склянку води: 
- Тримай випий і заспокійся, - промовив.
- Дякую, - подякувала жінка і випила глоток води. 
- Вона просто ще дитина і не розуміє. Ти просто поговори з нею, - відповів чоловік дивлячись на матір. 
Заспокоївшись мати вийшла з кімнати та попрямувала до кімнати доньки. 
- Можна? - постукавши запитала мама. 
- Так, - відповіла Юля, відклавши телефон в сторону.
Жінка увійшла в кімнату, закривши двері. 
- Я хотіла по... - не встигла сказати мама, як її одразу ж перебила Юля:
- Ти хотіла сказати, що я не права і я... я знаю це, - сказала, опустивши очі Юля. 
- Справді? - з подивом запитала мати. 
- Так, - твердо сказала дівчинка.
- Дивно це чути саме від тебе. Ну, що ж я рада, що ми поговорили, хоч швидко і не довго, - посміхнулась вона. 
- Добре. Тоді я покличу тебе, коли зготую обід ( тоді була 5 година дня ), а зараз вчи уроки та відпочивай, не буду тобі заважати, - додала мама і вийшла з кімнати. 
- Добре ма... - Юлія начебто хотіла щось сказати, але передумала.
- Добре! - суворо та з якоюсь хитрістю відповіла дівчинка. 
Юлія щось задумала, а саме втечу. 
Ви запитаєте чому? Її задумка проста, якщо вона втече, то не буде ніяких заборон, чи ще щось по типу цього. Вона написала Алії, подрузі яка живе в іншому місті. Юлія хоче поїхати до неї. Вона почала збирати речі, взяла все необхідне, але на телефоні було 7%:
- І, що ж мені робити? - запитала сама в себе. 
- Юля спускайся їсти, - тільки задумавшись про втечу почула голос мами. 
- Іду, - відповіла вона вже виходячи з кімнати на кухню. 
І ось вся сім'я за столом. Тиша. Дівчинка задумалась, тато теж. Кожен думав про своє. Тільки мама не хотіла ні про що думати, а навпаки хотіла заговорити з усіма. Вона не знала просто, як почати розмову. 
Була знову тиша. Але цю тишу перебив знайомий голос, а саме Юлі: 
- Мам, я напевне піду до себе в кімнату! Ти ж не проти? Дякую!
- Ні, чому я маю бути проти?
Після цього запитання дівчинка пішла в свою кімнату. Вона закрила двері та почала дивитися в телефон там було 5%. « Що ж мені робити? » - подумала. 
Вона взяла в руки зарядку і поклала телефон заряджатися. « Тільки б зарядився» - подумала. Поки телефон заряджався, вона вирішила написати Алії: 
- Привіт Алія, як ти? 
- О привіт, та добре. Лиш зробила домашню, а ти як? 
- Теж, Алія хотіла запитати, як твої батьки віднесуться до того, що я приїду до тебе? 
- Що, твої батьки їдуть в моє місто? 
- Ні, я... я тікаю з дому!
- Що? 
- Так, тільки нікому! Розкажу все коли приїду. Завтра! 
- Що? Вже завтра? 
- Так, все напишу коли сяду в потяг. Бувай 
- Бувай, чекаю. А з батьками щось вирішимо завтра разом.
- Добре. 
Юля відклала телефон в сторону. Щоб він далі заряджався, а сама сіла складати сумку, взяла все саме необхідне зокрема: одяг ( худі, джинси та дві футболки), косметичну, в якій було все необхідне та склала це все в невеличку чорну сумку. Вона знову сіла та занурилася в телефон, а саме знову написала подрузі: 
- Привіт, не заважаю?
- Привіт. Звичайно ні.
- Я все думаю, мені не зручно якось їхати до тебе...
- Ти що? Все нормально, ми ж подруги. А батьки? Батькам скажемо, що ти до мене в гості приїхала! 
На цьому і завершилася їхня розмова.