Епілог від автора

Я пишу ці рядки, коли за вікном знову чути дитячий сміх.
Не вибухи. Не сирени.
Просто — сміх.
І я ловлю себе на тому, що боюся цьому радіти. Бо занадто добре пам’ятаю, як легко все може зникнути.

2022-й навчив нас боятися тиші.
2023-й — тримати зброю.
2024-й — ховати друзів.
А 2025-й — знову вірити.
Вірити у людей, у добро, у світло, у себе.

Ця книга — не про війну.
Це книга про тих, хто залишився людьми, коли світ розсипався на попіл.
Про дівчину, яка йшла під кулями з аптечкою.
Про хлопця, який міг виїхати, але залишився, бо “а хто, як не я”.
Про матерів, які носили синих рюкзаки замість дітей.
Про те, як ми, покоління смартфонів і мемів, раптом стали дорослими за одну ніч.

Ми всі різні — програмісти, фермери, студенти, військові, тіктокери, поети.
Але коли світ запитав нас:

> “Хто ви такі, щоб стояти проти армії?”
Ми відповіли:
“Ми — українці. Цього достатньо.”

Я бачив, як хлопці в окопах ділили останню консерву.
Як жінки шили бронежилети з дитячих курток.
Як люди, які не мали нічого, віддавали все.
І зрозумів: наш народ не можна перемогти.

Бо перемога — не на папері.
Вона — у серці матері, що знову сміється після похорону.
У школярці, яка малює “Слава Україні” на зруйнованій стіні.
У старому дідові, що тримає прапор біля хати без даху.

Ця книга — про нас.
Про тих, хто пройшов крізь пекло і не втратив людяність.
Про тих, хто впав — і тих, хто піднявся.
Про кожного, хто живе, пам’ятає і любить.

І якщо ти читаєш ці слова — значить, ми вижили не дарма.
Ми вистояли.
Ми навчилися знову сміятися.
Ми стали сильнішими, ніж смерть.

Може, колись хтось із нас забуде, як це було.
Але хай залишиться ця книга — як пам’ять, як правда, як обіцянка.

> Що ми більше ніколи не станемо на коліна.

Що ми завжди будемо любити цю землю, навіть коли вона вкрита шрамами.

Що ми — незламні.