Розділ 5. 2025. Відродження

«Коли замовкли гармати, ми вперше почули — як співають діти.»

Весна.
Україна прокидається.
Не така, як раніше — втомлена, посивіла, але жива.
Міста, що ще вчора були димом, тепер пахнуть пилом і свіжим асфальтом.
Люди стоять у чергах не за хлібом — за цеглою.
Будують. Латають. Садять.
І з кожним цвяхом, з кожною стіною — повертають собі країну.

---

1. Тиша після грому

На кладовищі — свіжа трава.
Дівчина ставить свічку біля хреста з жовтою стрічкою.
На табличці — “Василь К.”
Той самий, що під Ірпенем сміявся з побратимами.

Вона стоїть довго, мовчить.
Потім каже тихо:
— Ти казав, що повернешся. Повернувся. Просто по-іншому.

Вітер ворушить стрічку, і здається — ніби хтось торкається плеча.
Сльози капають на землю.
А поруч співають пташки — бо життя не питає дозволу.

---

2. Лєра

Волонтерка, яка колись розвозила спальники, тепер працює у відбудові.
Вона все ще не може спати без звуку сирен — тиша лякає більше.
Але коли бачить, як діти бігають біля нової школи в Бучі,
усміхається крізь сльози:
— Ми змогли. Ми, чорт забери, змогли.

На стіні цієї школи написано фарбою:

> “Тут навчалися ті, хто не зламався.”

І кожен, хто проходить повз, читає ці слова як молитву.

---

3. Коля-айтішник

Його дрони тепер літають у мирному небі — для аграріїв, не для розвідки.
Він сміється, показуючи бабці Марії новий прототип:
— Тепер це “дрон для розсади”!
— Еге ж, — відповідає вона, — головне, щоб москалів не садив.

І вони знову сміються.
Бо сміх — це те, що повернулося разом із миром.

---

4. Олена

Журналістка.
Повернулась у Київ, але досі носить із собою флешку з усім, що зняла.
Не може стерти. Не може дивитись.
Іноді виступає в школах, показує дітям фото й каже:
— Ви народилися після війни. Але пам’ятайте тих, хто зробив це “після” можливим.

Їй аплодують, а вона стискає долоні, щоб не тряслися.
Бо навіть перемога болить.

---

5. Родина

Стара бабця, батько, діти — всі зібрались за столом.
На стіні — прапор, трохи вигорілий, але цілий.
На столі — вареники, сало, хліб і сіль.
І тиша — така, що хочеться плакати.

— Ну, що, — каже батько, — дожили до миру.
— Та не просто дожили, — додає бабця, — вистояли.
— За Василя, — каже Лєра.
— За всіх, хто повернув небо.

І всі мовчки піднімають чарки.
Ніхто не каже “ура”.
Бо замість святкування — подяка.

---

6. Нові світанки

Діти йдуть у школу, а над ними — мирне небо.
Ніхто не боїться літаків.
На вулицях — прапори. Не для параду, а просто — бо це наш дім.

Увечері, коли сонце сідає над містом, чути музику.
Хтось на гітарі грає “Пливе кача”,
але тепер це не плач — це пам’ять.

У кожному вікні — світло.
Те саме, що не гасло у темряві 2022-го.

---

7. Епілог

Вона, Україна, стоїть перед дзеркалом історії.
На ній — шрами, але й посмішка.
Вона пережила біль, зраду, смерть —
і стала сильнішою.

Її діти — ті, що воювали, ті, що волонтерили, ті, що народились у бомбосховищах —
тепер будують країну, де слово “страх” не має сенсу.

І якщо хтось запитає:
— Чому ви не здались?
Вона відповість просто:

> “Бо ми — незламні.”

---

> “Ми не святі. Ми просто люди, які не могли інакше.”

“Ми втратили все — щоб повернути головне.”

“І коли нас питатимуть, що таке Україна, ми скажемо — це ті, хто залишився стояти, коли впали всі.”