Розділ 4. 2022. Коли світ здригнувся

 “Ми не чекали кінця світу. Ми просто збирали дітей у школу.”

24 лютого 2022 року.
Київ. 4:37 ранку.
Телефон задзвонив так, що у вухах відбилося серцем.
— Вставай… почалось.

Вікна задрижали. Не від вітру. Від вибуху.
У місті, де ще вчора пахло кавою, тепер пахло порохом і страхом.
Хтось у паніці шукав документи, хтось писав у чат “що робити?”, хтось просто стояв біля ліжка дитини й не знав, як сказати, що світ більше не такий.

---

1. Солдат

На вулиці холодно, але він не відчуває холоду.
Василь, 32 роки, старший сержант.
Учора він був таксистом.
Сьогодні — з автоматом, у старій броні, що не застібається.

— Та шо, хлопці, до Києва? — усміхається він,
— Ну, то підкинемо москаля до пекла.

І сміх цей такий, що мороз іде по шкірі.
Бо кожен сміється, аби не кричати.

Вони стоять під Ірпенем, серед чорної землі, де ще видно дитячі іграшки у дворах.
Коли летить міна, Василь хреститься, не як святий, а як звичайний українець: швидко, коротко, але щиро.
Він не герой. Він просто не може не бути тут.

---

2. Волонтерка

Лєра, 26 років.
Учора вела марафон у TikTok про макіяж, сьогодні веде телеграм “Київ, допомога!”.
Її день починається зі слова “потрібно”.
— Потрібно спальники.
— Потрібно перевезти котів.
— Потрібно знайти ліки для діабетика на Позняках.

Вона не знає, як, але знаходить.
Вночі спить на підлозі, в рюкзаку — пауербанк і шоколадка “на потім”, якого не існує.

У вокзальному залі стоять сотні людей.
Діти з рюкзачками, собаки в переносках, запах поту, страху і надії.
Лєра роздає печиво й каже кожному:
— Тримайся, все буде добре.
І лише коли відвертається — плаче. Бо не знає, коли це “добре” буде.

---

3. Айтішник

Коля, 29.
До війни — фулстек у стартапі.
Тепер — “інженер смерті”, як він сам каже.
У підвалі старої школи збирає дрони з китайських деталей і власних нервів.

— Ми робимо deliver, — сміється він, — тільки адреса доставки — “рашисти, група 3-4 чоловіки”.

Поряд сидить бабця Марія, 70 років, плете сітку.
— Колю, ти то шо, на лінії фронту будеш?
— Та ні, бабцю, я — бекенд.
— А-а, то добре. Бо на фронті тепер кожен бекенд дорогий.

І вони обоє сміються, як можуть сміятися тільки ті, хто давно вже перестав боятись.

---

4. Журналістка

Олена, 33.
Колись писала лайфстайл і моду.
Тепер — Бучу. Ірпінь. Маріуполь.
Її камера бачить те, чого не можна забути.

Вона заходить у двір, де стоїть велосипед, перекинутий на бік.
Поруч — дитячий черевик.
Їй хочеться крикнути, але вона натискає “rec”.
Бо хтось має показати це світу.

— Не плач, — каже їй хлопець з тероборони,
— Як не будемо плакати, значить, ще живі.

---

5. Родина

На заході України — будинок, у якому зараз п’ять сімей.
У коридорі сушаться речі, у кухні — три каструлі борщу на плиті.
Діти бігають і грають у війну, не розуміючи, що вона вже тут.
Бабця тихо шепоче молитву:
— Господи, бережи нас… і їх там.

І серед цього хаосу є щось велике — не слова, не героїзм, а тепло.
Українське, просте, вперте.
Коли люди діляться останнім хлібом і кажуть:
— Їж, я не хочу.
І всі знають, що це неправда.

---

6. Весна, яка пахне порохом

Березень.
Київ стоїть. Харків стоїть.
Миколаїв лається, але стоїть.
Україна тримається на словах, що летять у повітрі, як молитви:

> “Слава Україні.”
“Тримаємось.”
“Ми з вами.”

І ніхто не питає “чи варто”.
Бо коли бачиш, як хлопець на руїнах піднімає прапор і сміється —
розумієш: ось воно, безсмертя.

---

7. Липень. Тиша перед бурею

На фронті спека, пил і короткі дзвінки додому.
— Привіт, мам. У мене все нормально.
— Синку, їж, не голодуй.
— Добре, мам.
(І замовкає, бо вчора він бачив друга, який не дожив до ранку.)

Тиша тут — найгучніший звук.
Але у кожному окопі росте віра.
Віра не в політиків, не в обіцянки,
а у тих, хто поряд, у братів, у жінок, у країну, що стала родиною.

---

8. Грудень. Світло у темряві

У місті знову вимкнули світло.
Люди вийшли на балкони з телефонами — маленькі вогники у темряві.
Хтось вмикає гітару, хтось співає “Ой у лузі червона калина”.
І весь двір підспівує.
Без світла, без тепла, без страху.

Бо тепер вони знають головне —
світло не у проводах. Світло — у нас.

---

Епілог розділу

Війна змінила кожного.
Хтось посивів, хтось зламався, хтось виріс.
Але всі стали справжніми.

Коли світ здригнувся —
Україна не впала.
Вона встала, обтрусила пил, і сказала:

> “Ми ще тут.”

І це “тут” — звучить, як обіцянка майбутнього.