Розділ 2. 2004. Помаранчевий світанок

Минуло тринадцять років.
З того серпневого дня, коли Україна прокинулась вільною, Іван встиг закінчити інститут, одружитись із Оленою — медсестрою з сусіднього району, і народити сина — Артема.
Країна ж… вона жила, як могла. Хтось торгував, хтось виживав, хтось повірив, що демократія — це коли можна матюкати президента, а хтось просто мовчав і робив свою справу.

2004-й почався тихо. Але десь у повітрі вже ходила напруга — як перед грозою.

Іван тепер працював у школі, викладав історію, а його дружина — у лікарні. Зарплати — копійки.
По телевізору день і ніч — політика.
Ющенко, Янукович, дебати, підроблені бюлетені, “вибори вже вирішено”…
Люди сперечалися, як за життя не сперечались.

Одного вечора Іван повертається додому й бачить, як дружина варить борщ, слухаючи радіо:
— В Києві, кажуть, люди вийшли на Майдан. Стоять під прапорами, не розходяться вже другу добу.
Іван тільки киває:
— Та то все молодь. Нам би дітей годувати…

Але вночі він довго не спить. У голові крутиться думка: “А якщо знову нас обмануть? Якщо знову продадуть країну, як у дев’яності?”

Наступного дня у школі його учень Сашко, худий хлопчина в светрі з діркою на лікті, каже:
— Пане Іване, я їду в Київ. На Майдан. Ми маємо стояти, поки не переможемо!
— Ти що, — сміється Іван, — холодно там, сніг, і кому ви потрібні?
— Нам самим! — кидає хлопець і виходить, навіть не чекаючи оцінки.

Іван ще довго стоїть біля дошки. Усередині щось перевертається. Бо цей хлопець — він такий, яким був він сам у дев’яносто першому.
І тоді, не сказавши нікому, Іван теж збирає рюкзак. Старий светр, теплі шкарпетки, паспорт, і маленький прапор, який він зберіг ще з того дня, коли Україна тільки народилась.

---

Київ, листопад 2004 року.

Майдан — як живий організм. Вогні, намети, чай у пластикових стаканах, пісні, плакати. Люди різного віку: студенти, бабусі, айтішники, селяни, лікарі.
Хтось співає “Вставай, країно моя”, хтось роздає пиріжки, хтось стоїть з плакатом: “Ми не бидло!”

Іван стоїть серед них. Дихає цим повітрям — холодним, але живим.
Він бачить обличчя молодих хлопців і дівчат, у чиїх очах світиться щось таке, що він давно не бачив — віра.
Віра, що Україна може бути чесною, справедливою, справжньою.

На сцені виступає Ющенко, обличчя спотворене після отруєння, але голос впевнений.
— Ми не піддамося брехні! Ми — народ, який вміє стояти!

Натовп реве, люди підкидають помаранчеві стрічки, і сніг сиплеться зверху, блищить у світлі прожекторів.
Іван дивиться вгору — і йому здається, що навіть небо слухає.

Він дзвонить дружині з публічного телефону:
— Лєно, я залишусь тут. Це важливо.
— Ти що, здурів? У тебе дитина!
— Я це роблю саме для нього. Щоб Артем жив у країні, де вибори — не цирк, а доля.

Вона мовчить. І лише шепоче:
— Бережи себе.

---

На Майдані час тече по-іншому. Дні зливаються в ночі, ночі — у пісні, пісні — у молитви.
Іван допомагає розносити чай, стоїть у кордоні біля барикад, розмовляє з людьми, яких бачить уперше, але відчуває, ніби знає все життя.

Старенька в шалику ділиться хлібом і каже:
— Сину, ти не думай, що це дарма. Я у сорок п’ятому плакала від радості, що війна скінчилась. А сьогодні плачу, бо бачу, що ми знову живі.

Іван усміхається.
Десь поруч хлопці з гітарами співають:

> “Разом нас багато, нас не подолати…”

У повітрі пахне димом і свободою.
Хтось роздає теплі шкарпетки, хтось — обійми.
Це не просто протест — це народження нового покоління.

---

Коли в грудні оголошують, що вибори визнають недійсними, і буде повторне голосування — Майдан вибухає. Люди плачуть, сміються, обіймаються.
Іван стоїть серед них, а з неба сиплеться сніг, великими тихими пластівцями.
Він думає про те, що от тепер, можливо, вперше з дев’яносто першого, Україна знову відчула себе живою.

Він дістає з кишені той самий прапор, який носив усі ці роки.
Піднімає його високо над головою. І вітер, що б’є в обличчя, здається теплим.

> “Ми стоїмо. Ми не здаємось. Ми ще будемо країною, якою пишатимуться наші діти,” — записує Іван того вечора у свій старий щоденник.

Він не знає, що попереду ще Майдан 2014-го, ще війна, ще втрати й біль.
Але сьогодні — він живе в моменті, де історія знову народжується на очах.