Розділ 1. 1991. Народження країни

Серпень 1991 року.
Полудень. Повітря над селом тремтить від спеки, а вулиці пахнуть пилом і яблуками. Усе як завжди — трактор тарахтить біля ферми, баби сваряться за ціни на базарі, але сьогодні в повітрі — щось інше. Невидиме, але кожен відчуває: щось велике сталося.

На лавці біля магазину сидять дід Семен і його сусід Іларіон.
Семен — колишній фронтовик, з медаллю “За відвагу”, яку вже й не видно за іржею часу.
Іларіон — колишній партійний, тепер мовчазний і невпевнений, ніби світ під ним хитнувся.
— Кажуть, — бурчить Семен, витираючи чоло, — Україна тепер сама по собі. Без Москви.
— Та ну, — знизує плечима Іларіон. — Хто їм дасть? Самі себе прокормити не можуть.

Десь неподалік чути, як грає старий “Веселий ярмарок” на транзисторному радіо. І раптом диктор урочисто читає:

> “24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила Акт незалежності України.”

Семен підводиться, ніби відчуває, що стоїть при історії.
— От і дочекались, Іларіоне, — каже. — Не зрадь тепер, народе.

У хаті за городом Іван, його онук, стоїть біля телевізора “Електрон”.
На екрані — люди в Києві. Хтось плаче, хтось обіймається, прапори, яких ніхто ще не звик бачити на вулицях.
Івану двадцять, він студент педінституту, недавно повернувся з практики. У нього очі горять — не від політики, а від того, що нарешті все буде по-нашому.

— Мамо, — кричить він на кухню, — бачиш? Незалежність! Ми тепер самі!
Мати, втомлена, з хусткою на шиї, обертається від каструлі й тільки каже:
— Самі... От тільки чи витримаємо?

Її звати Оксана. Учителька історії, яка роками боялася сказати на уроці слово “Голодомор”.
Сьогодні вона відчуває, що може. І страшно водночас.

Іван виходить на двір, у руках — старий український прапор, який вони з другом пошили з двох шматків тканини: жовтої від простирадла і синьої від старих спортивних штанів.
Він піднімає його на жердину біля двору. Прапор чіпляє вітер, і з-за паркану чути, як баба Ганна хреститься:
— Господи, щоб не було біди, як тоді...

Тоді — це тридцяті, коли за синьо-жовтий могли забрати вночі.
Але зараз 1991. І хлопець стоїть з піднятою головою, дивиться в небо, де сонце пече, ніби саме благословляє.

Він не знає, що пройде тридцять років — і знову його діти стоятимуть з цим прапором, але вже не в дворі, а на блокпостах, під обстрілами, з автоматом у руках.
Але саме сьогодні, саме в цей день, народжується країна.

---

Того вечора по селу йде гул — “кажуть, завтра буде референдум”, “кажуть, рубль замінять”, “кажуть, москалі обідяться”.
Люди не розуміють, що це означає, але вперше за багато поколінь відчувають себе господарями власного життя.

Іван записує у щоденнику:

> “24 серпня 1991 року. Ми — незалежні. Не знаю, що буде завтра. Але якщо навіть світ знову розвалиться, я хочу, щоб залишилась Україна.”

Папір пахне чорнилом, літо пахне пилом, і десь у полі стигне пшениця — така, як завжди, тільки цього року вона вільна.