Незичайна знахІдка

Цього зайця в лісі знали майже всі, бо він постійно потрапляв у неймовірні пригоди. Вухань щосили намагався уникати їх, але йому це вдавалося рідко. Тож усі кликали його Незграбком.

Наприклад, одного дня він мчав у справах і був настільки заклопотаний, що не помітив вовка, який лежав під великим кущем, рятуючись від палючого сонця. Заєць із розгону налетів прямо на нього. 

— Ого-го! — зрадів вовк. — Обід сам до мене прибіг. Привіт, косий! Мені навіть шукати тебе не потрібно! — розсміявся хижак.

І тільки він піднявся, щоб схопити вуханя, як той дав драла! Незграбко біг не розбираючи дороги, поки сили не покинули його, й так опинився аж на околиці лісу.

Наступного разу йому теж ледве вдалося врятуватися — тепер від кігтів лисиці. Сталося це так. Він із зайцями грав у наздоганялки. Його так захопила гра, що він не помітив руду хитрунку, яка тихенько сховалася за великим деревом, вичікуючи зручний момент.

Щойно зайчик пробіг поруч, лисиця лукаво озвалася:

— Рада тебе бачити, зайчиську!

Косий аж підскочив від несподіванки й дременув, мов на змаганнях із легкої атлетики. Ледве вуха за собою забрав — та все ж утік від рудої хижачки.

Якось під час гри в хованки Незграбко ніяк не міг знайти жодного зі своїх друзів. Усе навколо нього зливалося, і зайці вправно розчинялися серед дерев.

— Незграбко, дивись, я тут! — лунало поруч.

Та щойно він озирався — там уже нікого не було.

Саме тоді він переплутав тінь від великого куща з вовком. Та як побіг — ледве друг його наздогнав!

— Ти куди побіг? Та це ж просто тінь від лохини! Вона точно тебе не з’їсть, — пожартував приятель.

Але Незграбкові було не до сміху.

Бідолашний вухань дуже від цього страждав, хоча й знав причину всіх своїх бід — він погано бачив. Йому було соромно зізнатися в цьому, бо боявся, що друзі сміятимуться з нього.

Одного чудового дня, коли заєць відпочивав після чергового рятування, він підвів очі догори й угледів на кущі лохини щось, що виблискувало на сонці. Косий узяв у лапи цікаву знахідку й став уважно розглядати її.

І раптом помітив дивну річ: кущ поруч мав інакший вигляд, якщо дивитися крізь цю чарівну штуку. Листя стало чіткішим, кольори — яскравішими. Кущ лохини був таким виразним! Коли ж заєць підняв знахідку догори, то побачив високо в небі птахів, яких раніше й не помічав.

Незграбкові так сподобалося це диво, що він став підносити знахідку все ближче й ближче до своєї мордочки — і несподівано все навколо стало ясним як ніколи! Від радості він аж затамував подих.

Невдовзі до зайчика підлетіла ворона й почала глузувати з нього:

— Тільки подивіться! Незграбко окуляри знайшов! Навіщо вони тобі? 

— А що таке окуляри? — обережно спитав заєць.

— Так люди їх називають. Вони носять їх на носі, чіпляючи за вуха. Може, це в них така прикраса, — не забарилася з відповіддю ворона.

Вухань натягнув окуляри на ніс, зачепив дужки за вуха — і раптом побачив на дальній гілці ворону, яка розмовляла з ним.

— Я бачу тебе! — неймовірно зрадів вухань.

— І я тебе бачу. Що тут незвичайного? — здивувалася ворона.

— А раніше я тебе ніколи не бачив — тільки велику чорну пляму на гілці замість тебе! — вигукнуло зайченя.

— Яка ще пляма?! — образилася ворона й полетіла додому.

Спочатку вуханю було незвично бачити все так чітко, але він потроху звикав. Його дивувало, наскільки блакитне небо і які гарні птахи літають поруч! А головне — тепер він міг запримітити хижаків здалеку, і це неймовірно полегшило йому життя.

Заєць був безмежно щасливий. Його переповнювали такі сильні емоції, що він вирішив поділитися ними з друзями.

«Нарешті я зможу грати з ними!» — подумав косий і побіг на галявину.

— Привіт усім! — вигукнув він. — Ну ж бо, пограємо в наздоганялки! Чур, я вода!

— А що це в тебе на мордочці? — здивувалися зайці.

— Окуляри! Завдяки їм я тепер бачу вас усіх набагато краще! — радісно прокричав Незграбко. — Ну що, гайда!

І він стрімко побіг за молодою зайчихою та вже за мить наздогнав її.

Він грав з усіма з величезною насолодою, розуміючи, що відтепер буде таким, як вони.

Звісно, друзі не розуміли його радості, але Незграбка це не засмучувало — головне, що він бачив світ навколо по-новому: яскравим, чітким, живим. Тепер він точно знав, чому колись був іншим.

— Увага! У кущах на узліссі — лисиця! — попередив Незграбко друзів і першим дав драла. — Відтепер вона мені вже не така страшна!

— Дякуємо, Незграбко, за попередження, — промовив друг, коли вони відбігли на безпечну відстань, і раптом осікся: — Вибач, я більше ніколи не буду тебе так кликати! Ніякий ти не Незграбко!

— То мої окуляри допомогли мені! Як гарно бачити світ! — усміхнувся заєць і побіг далі.

Наступного дня він побачив молоденьку зайчиху, що тихесенько плакала під кущем.