29 глава

Дана

— Тобто ти брехав мені? Але навіщо? — запитала я, намагаючись впоратися з бурею емоцій, що накотилася на мене. Мої очі були широко відкриті від шоку та розчарування. — Я була чесною з тобою, розповіла про свою родину, свого колишнього, свої страхи. Навіщо ти взагалі збрехав мені? Навіщо було вплутувати свою родину, коли можна було просто сказати, що тобі потрібна тимчасова дружина для підписання контракту? Так й ще аж на рік. Навіщо?

Олександр опустив голову, немов вага всього світу лягла йому на плечі. Я могла бачити, як він важко дихає, і це ще більше підсилювало моє відчуття несправедливості.

— Дано, я… я не знав, як це пояснити, — нарешті мовив він, піднімаючи голову і дивлячись на мене з якимось глибоким сумом в очах. Таким, що мені хотіло обійняти його, щоб не бачити цього. Але зараз я була не в тому емоційному стані. — Мої почуття… вони стали для мене важкими, і я не знав, як їх висловити. Це не було справедливо щодо тебе, але я не міг знайти правильні слова.

Я відчувала, як моє серце забилось швидше від нервового напруження. Слова, які я хотіла сказати, ніяк не могли знайти виходу.

— Яка різниця? — запитала я, намагаючись стримати голос, щоб не розридатися. — Ти повинен був бути чесним, особливо якщо ми домовилися про фіктивний шлюб. Якщо ти хочеш, щоб я вірила в це, принаймні скажи мені правду!

Олександр підійшов ближче, протягуючи руку, ніби хотів мене втішити, але я відступила.

— Я розумію, що мої дії можуть виглядати підозріло, але… — він замовк, відчайдушно шукаючи слова. — Я просто не знав, як почати. Я дійсно хочу, щоб ти зрозуміла, що це не просто вигадка. Мої почуття до тебе не змінилися. Я знаю, що це може звучати як виправдання, але я не знав, як це все сказати.

— Які, чорт забирай, почуття, Олександре? Про що ти говориш? Я в тебе запитувала щодо них, але ти жодного разу не відповів, просто переводив тему! — мій голос був переповнений відчаєм і розчаруванням. Я відчувала, як на мені зростає невидима вага, що загрожує зламати мою рівновагу. — Просто, будь ласка, скажи. Можливо, їх зовсім не має?

— Але чи готова ти це почути, Дано? — його голос зірвався, і він зробив крок уперед, опинившись зовсім поруч. — Я кохаю тебе! Зрозуміло? З першого погляду!

Ці слова впали на мене, наче грім серед ясного неба. Я стояла, занурена у шок, не маючи сили зрушити з місця. Слова, яких я так довго чекала, раптом стали реальністю, і я не знала, як на них реагувати.

— Ти... ти кохаєш мене? — ледве прошепотіла я, не впізнаючи свого голосу.

— Так, Дано, кохаю, — він промовив ці слова так просто, наче вони були очевидними з самого початку. — По-справжньому, нерозділено, відчайно.... І це не через якусь угоду чи необхідність. Я кохаю тебе, тому що ти така, яка є. Вперта й до болю в серці мила... Ти заполонила мої думки з того моменту, коли я тебе побачив. І я просто не міг більше тримати це в собі.

Моє серце калатало, наче безумне, а в грудях ніби не вистачало повітря. Я не знала, що сказати. Не знала, що відчувати. Це зізнання було несподіваним, але... Але чи не цього я прагнула?

— Вже, бляха, три роки. Я не можу нормально мислити. Я думаю про тебе кожен день, кожну ніч. І навіть коли ти тримаєш мене на відстані, я все одно тебе кохаю. Це як постійна тінь, що слідує за мною. Я відчуваю твою присутність, навіть коли ти далеко. Навіть якщо це все, що я можу отримати — ілюзію нашого шлюбу, хай буде так. Але я не можу більше мовчати. Це було як біль, що пронизує кожну клітину мого тіла. Мені потрібно, щоб ти знала про це, і про те, що мої почуття до тебе — це не просто примхи або гра. Це щось глибоке і справжнє, що я не можу більше приховувати.

Олександр підняв голову, його очі були повні щирого болю та ніжності. Його слова, ніби вихоплювалися із глибини серця, і з кожним словом його голос ставав усе менш контрольованим. Можна було помітити, як його груди злегка зводяться і опускаються від напруження, а руки стискаються у кулаки, намагаючись стримати бурю емоцій. Він виглядав так, ніби кожен його вдих був важким, наче довго приховуване відчуття розриває його зсередини.

— Але... Чому ти не спробував... — я запитала, спробувавши зрозуміти, що могло стримувати його.

— Що? Підійти до тебе та запросити на побачення? Пробував, безліч разів. Але ти завжди тікала від мене. Я був готовий ризикувати всім, щоб дістатися до тебе, але кожен раз ти ставала ще далі, і я не міг зламати цю стіну, яку ти зводила навколо себе. Я знав, що ти боїшся, що ти не хочеш, але це не зменшило моїх почуттів.

Моє серце билося, наче дикий кабан, коли я чула його слова. Я сиділа на край дивану у вітальній, не в змозі повірити в те, що чула.

— Три роки… Але я працюю у тебе тільки два роки? — спитала я, не відаючи, що й думати. Мій розум намагався осмислити, як це можливо. Може, щось не так? Може, я помиляюся в розрахунках?

Олександр зітхнув і, не відірвавши погляду, підійшов ближче, присів навпочіпки переді мною. Його очі, повні невимовного страждання, дивилися на мене так, наче він сподівався, що я зрозумію все сама.

— Так, Дано, — він говорив тихо, але його слова вдаряли як молот. — Я побачив тебе три роки тому. Ти тоді ще не працювала у нас, але я не міг тебе забути. Коли ти прийшла на співбесіду, я зрозумів, що це шанс, який я не можу проґавити.

Від його слів у мене все завмерло.

— Тобто мене правда взяли тільки через тебе?

Він відвів погляд, коли зрозумів, що сказав занадто багато. Це був момент істини. Його мовчання було відповіддю.

— Олександре, це... – я не знала, що сказати. Було образливо, що мене взяли тільки через нього. Я згадала слова моєї колишньої начальниці.

«… — Дівчинко, дозволь нагадати тобі, що ти на цій посаді завдяки саме Олександру Андрійовичу. Він два роки тому особисто наполіг на вашому прийнятті на роботу.

…

— Кому ти брешеш?  Думаєш в таку компанію як «Тріумф», приймуть звичайну дівчину, яка має незначний досвід?...»