22 глава

Вісімнадцять років тому…

Батьки знову сварилися. Вони кричали так голосно, що у мене навіть вуха почали боліти. Тато був сердитий і страшний, а мама теж не була лагідною. Я сиділа у своєму улюбленому сховку за старою шафою і дуже намагалася не видати ні звуку.

— Вона взагалі моя донька? Чи твого вилупка, перед яким ти роздвигаєш ноги, поки я горбачуся на клятій роботі, щоб прокормити нашу сім'ю?

— Це ти хотів дитину, а не я, — різко відповіла мама. — Треба було не слухати тебе та робити аборт.

— Я думав, що дитина зробить з нас сім'ю, і ти все ж таки покохаєш мене так, як я кохав тебе. Але ні. Ти як була зверхньою сукою, такою і залишилася.

Мені завжди казали, що говорити погані слова не можна. Чому тоді тато так говорить?

Я хотіла вибігти зі свого сховку, обійняти їх обох, сказати, що люблю їх і не хочу, щоб вони сварилися. Але страх скував мене, як ланцюг. Я залишилася сидіти, ховаючись за шафою, слухаючи їхні гіркі слова, що кожного разу вгризалися в моє серденько.

— Ти думаєш, що я не знаю про твої походеньки? Я не сліпий, і не дурень. Скільки років ти спала з ним?

— Та яке тобі діло до цього? Ти ж і сам не святий. Хоча б чесно зізнався, що і у тебе хтось є.

— Чесно? Я намагався бути чесним. Все життя. Але що з цього вийшло? Моя родина розвалюється.

— Це твоя вина. Ти тільки й робиш, що горланиш на всіх і всім незадоволений. Тобі все не так, все не те. Ти ніколи не був достатньо гарним.

— Я... я більше не можу. Це кінець. Я йду.

Тато раптом рішуче піднявся, кинув останній гнівний погляд на маму та пішов до дверей. Я стояла в кутку, ховаючись, коли він промайнув повз мене. Його очі не помітили мене, його обличчя було сповнене гніву.

— Чому тато пішов? — злякано спитала я маму, як тільки двері зачинилися.

Мама повернулася до мене з поглядом, повним роздратування.

— Тому, що він не любить тебе.

— Але чому? Хіба я була поганою дівчинкою?

Мама подивилася на мене, ніби я була камінчиком, що застряг у її взутті.

— Тобі просто не треба було народжуватися, — промовила вона з байдужістю, яка змусила мене відчуватися непотрібною.

Тобі просто не треба було народжуватися…

Мабуть, краще б мене не було. Тоді б вони не мали причини сваритися. Тоді б, можливо, вони були б щасливі.

Після того дня, я більше не бачила батька. До цього дня.

Я мовчки розвернулася і побігла подалі від нього. Мої ноги несло не туди, куди я хотіла. Кожен крок був важким, мовби я йшла по болоті. Серце продовжувало битися настільки швидко, що здавалося, я втратила здатність дихати. Всі спогади про минуле, біль від розлуки з батьком, усі ті непрощені образи, які я намагалася забути, знову ринули в мою свідомість.

Саша наздогнав мене, помітивши моє знервоване мовчання, його голос був тривожним і сповненим стурбованості.

— Що сталося? Тебе хтось образив? — запитав він, його погляд був сповнений занепокоєння.

Я не могла більше тримати все всередині. Мої голосові зв’язки здавалися стиснутими, і я не могла знайти підходящих слів.

— Ходімо, будь ласка, додому, — хрипко прошепотіла, голос був сповнений прохання. — Мені зараз потрібно повернутися.

Саша намагався тримати крок зі мною, його руки намагалися доторкнутися до моїх плечей, але я ухилилася. Його погляд був занепокоєним, але я не могла змусити себе зустрітися з ним очима. Ми мовчки дійшли до вілли. Я відчинила двері і, не оглядаючись, увійшла всередину. Саша пішов за мною, але я швидко закрила двері своєї кімнати перед ним, тримаючи ручку так, ніби вона могла врятувати мене від всього світу.

— Дано, будь ласка, відчини, — його голос був наповнений тривогою і непевністю.

— Я просто хочу побути одна, — ледве шепотіла, стараючись тримати голос рівним, але він все ж таки здригався від емоцій. Я не могла дивитися йому в очі, не могла дозволити собі зламатися перед ним.

— Що сталося? — запитав він знову, тепер його голос був більш м'яким, майже благаючим. — Будь ласка, скажи мені.

Я стояла за дверима, намагаючись упоратися з хвилею емоцій, що поглинала мене. Я чула, як його кроки наближаються, відчувала його присутність за дверима.

— Дано, люба, ми ж домовилися бути чесними одне з одним. Розкажи мені, що тебе турбує.

Я була за крок від того, щоб відчинити. Його слова прорізали мою свідомість, але я не могла зібратися з думками, не могла знайти слів. Все, що мені потрібно було зараз, — це самотність, час, щоб заспокоїтись і зібратися з силами.

— Просто дай мені трохи часу, Саш, — відповіла я, намагаючись не розплакатися. — Будь ласка.

Я почула, як він зітхнув, і у відповідь на це моя душа ще більше напружилася. Важко було відпускати його, знаючи, що він стоїть там, з іншого боку дверей, але я повинна була це зробити. Я повинна була побути одна, щоб зібратися з думками.

Слухаючи, як його кроки віддаляються, я нарешті дозволила собі розслабитися. Я впала на підлогу, притиснувшись до дверей, ніби вони могли захистити мене від усього болю, що вирувало всередині. Сльози почали текти по моїх щоках, нестримні й гіркі, і я тихо ридала, відчуваючи, як весь біль і страх виходять назовні. Кожен ридаючий схлип розривав тишу кімнати, відлунюючи від стін, які здавалися надто близькими. Здавалося, що стіни вілли змикалися навколо мене, не залишаючи жодного шансу на втечу. Я обхопила коліна руками, намагаючись зібратися, але хвиля емоцій була надто сильною. Мої плечі здригалися від кожного ридання, а тіло було сповнене відчуття безпорадності.

— Тобі просто не треба було народжуватися... — ці слова повторювалися в моїй голові, як зламаний запис. Вони були як отрута, що проникала в моє серце, змушуючи мене сумніватися в своїй власній цінності.