14 глава

Сьогодні, останній робочий день перед весіллям, і перед нашим з Сашею традиційним обідом, я сказала йому, щоб він не нічого не замовляв. Я приготувала для нас з ним кімбап. Не знаю, чи сподобається йому, але я обожнюю їх. Сьогодні він ночував в офісі, тому вранці у мене була можливість приготувати це. Але перед цим мене позвали в відділ кадрів, щоб підписати заяву на відпустку з наступного понеділка на тиждень.

Я вийшла від дівчат з відділу кадрів, як мій телефон зателефонував. Це була мама. Як би я не хотіла не брати трубку, але я не могла цього не зробити. Вона не дзвонила мені вже рік, і це завжди були звинувачення.

Глибоко вдихнувши, я відповіла на дзвінок.

— Чому я дізнаюся, що моя донька виходить заміж із новин? — без привітання різко почала вона.

— З якого моменту я знову стала твоєю донькою? Дев'ять років тому ти вигнала мене на вулицю. А сім років тому ти офіційно відмовилася від мене як від доньки. Чому ти дзвониш?

— Якщо ти прийдеш до мене та попросиш вибачення, а потім приведеш свого чоловіка, я, можливо, пробачу тобі.

— Що? — Я ледве стримувала злість. — Ти серйозно? Попросити вибачення за те, що ти мене вигнала? За те, що ти ніколи не підтримувала мене?

— Не роби вигляд, що все було так односторонньо. Ти теж робила помилки. Твій чоловік має бачити, якою ти була насправді.

— Ти знущаєшся? Я не збираюся просити вибачення за те, що ти зробила зі мною. І точно не приведу Олександра до тебе. Це не твоє діло, з кого я виходжу заміж, — знизила голос, щоб не привертати уваги колег, які проходили повз. — Мої помилки не давали тобі права викидати мене на вулицю.

— Якби ти знала, як багато ти мені винна... — її голос був холодний і байдужий.

— Я нічого тобі не винна, — твердо відповіла я. — І знаєш що? Я щаслива зараз, навіть без твоєї підтримки. Я маю життя, яке побудувала сама.

— Подивимось, як довго ти зможеш так прожити. Ти ще повернешся до мене, і я цього дня чекатиму.

— Не дочекаєшся, — коротко відповіла я і відключила дзвінок. Немає сенсу продовжувати цю розмову.

Я стояла посеред коридору, не знаючи, як реагувати. Моє серце билося швидше, і я відчувала, як злість розповсюджується по всьому тілу.

Мама, яка викреслила мене з життя, тепер вимагає вибачення? Ще й зустріч із Сашою? Що ж, якщо вона думає, що я знову підкорюся їй, то вона глибоко помиляється. Я не дозволю їй знову руйнувати мій емоційний стан.

Після цього я зайшла до вже своєї колишньої начальниці відділу маркетингу, щоб повідомити про перехід до дизайнерського відділу. Оксана Вікторівна, як завжди, сиділа за своїм величезним скляним столом. Вона підняла голову, коли я зайшла, і її обличчя тут же стало кам'яним.

— Дана, я думала, ти йдеш у відпустку, — сказала вона сухо.

— Так, це правда. Але я хотіла поговорити про свій перехід до дизайнерського відділу, — відповіла я, намагаючись залишитися спокійною.

— О, це. Я, звичайно, чула про це, але не впевнена, що це хороша ідея, — Оксана Вікторівна склала руки на грудях і нахилилася вперед. — Ти ж розумієш, що це не так просто.

— Але Олександр Андрійович сказав, що я можу приступити через тиждень після відпустки, — наполягала я, відчуваючи, як всередині все кипить.

Оксана Вікторівна усміхнулася, але ця усмішка була більше схожа на гримасу.

— Називаєш свого майбутнього чоловіка на ім’я та по-батькові? Дано, Дано, ти ж знаєш, що у нас тут не все вирішується так просто. І якщо бути чесною, я не впевнена, що дизайнерський відділ буде радий тебе бачити. Їм потрібні професіонали, а не... — вона зупинилася, якби підшукуючи слова.

— Не що? — я стиснула кулаки, ледь стримуючи гнів.

— Не протеже, — тихо сказала вона, нахилившись ближче.  — Дівчинко, дозволь нагадати тобі, що ти на цій посаді завдяки саме Олександру Андрійовичу, — продовжила злегка усміхаючись, але в її очах не було ані краплі тепла. — Він два роки тому особисто наполіг на вашому прийнятті на роботу.

— Це неправда, — сказала я, вражена її словами. — Ми не були знайомі тоді.

Оксана Вікторівна посміхнулася ще ширше, але її усмішка була більше схожа на гримасу.

— Кому ти брешеш?  Думаєш в таку компанію як «Тріумф», приймуть звичайну дівчину, яка має незначний досвід?

— Мій досвід був достатнім для цієї посади, і я довела свою компетентність, працюючи тут, — відповіла я твердо, намагаючись зберігати самовладання.

Оксана Вікторівна підняла одну брову.

— Достатнім? Можливо, але не таким видатним, щоб тебе прийняли без підтримки Олександра Андрійовича. Ти справді думаєш, що тебе тут тримали за твої заслуги? Ти завжди була під його покровительством.

— Це неправда, — повторила я, відчуваючи, як всередині мене наростає хвиля гніву і розпачу. — Я важко працювала, щоб досягти цього місця.

— Важко працювала? — саркастично перепитала вона. — Це добре, що ти так вважаєш. Але, на жаль, у цьому світі важка праця не завжди гарантує успіх. І в тебе завжди був покровитель, навіть якщо ти цього не усвідомлювала.

— Ви просто не хочете, щоб я пішла з вашого відділу, — я вже не могла стримувати свою злість. — Адже хтось має виконувати всю ту роботу, якою ви мене завантажували.

— Це не має значення. Якщо хочеш знати правду, я просто не бачу в тобі потенціалу, який би виправдовував твій перехід, — її голос став жорстким і холодним.

Я відчула, як всередині зростає гнів, але намагалася стриматися.

— Я все одно перейду, — твердо сказала я. — І ні ваші натяки, ні ваші підступні слова мене не зупинять.

Оксана Вікторівна лише знизала плечима і повернулася до своїх паперів.

— Побачимо, дівчинко. Побачимо.

Я вийшла з кабінету Оксани Вікторівни, відчуваючи, як пульс б’ється в скронях. Вона завжди знала, як мене вивести з себе, але сьогодні її слова залишили особливий слід. На шляху до кабінету, де мене чекав Саша, я спробувала зібратися. Я знала, що це важливо — залишатися зосередженою і спокійною, навіть якщо всередині мене все кипить.