1 глава

Я прокинулася з відчуттям, що сьогоднішній день принесе щось надзвичайне. Але перше, що сталося, змусило мене засумніватися в цьому.

День почався, як завжди, із боротьби з будильником. Я кілька разів натискала кнопку «відкласти», поки не збагнула, що вже спізнююся. Підхопившись з ліжка, поспішила зібратися, і, звісно ж, зачепилася за ковдру, майже впавши. Класичний початок мого дня.

— От халепа! — пробурмотіла я, поглянувши на годинник. До початку робочого дня залишилося лише сорок п'ять хвилин.

Але здається, що халепа — це моє друге ім’я.

У поспіху я накинула першу-ліпшу блузку, спідницю, схопила каву в термокружці та сумку з документами й вибігла з квартири. Звісно, забула, де поклала ключі. Як завжди. Пошуки завершилися несподіваним відкриттям: ключі лежали в холодильнику. Навіщо? Навіть я не знала відповіді.

Ліфт, звичайно ж, не працював, тому довелося бігти сходами з восьмого поверху. На виході з під'їзду я ледь не зіткнулася з сусідкою, пані Оленою, яка щоранку поливала квіти.

— Доброго ранку, Даночко! — усміхнулася вона й зупинила мене за руку. — Знову запінюєшся?

— Доброго ранку! — відповіла я, намагаючись не пролити каву, оскільки термос почав протікати. Ще цього не вистачало! — Так, робота не чекає.

— Ти завжди кудись поспішаєш, — зауважила пані Олена. — А може, варто було б задуматися про щось інше?

— Щось інше? — я здивовано глянула на неї.

— Так, наприклад, про сім'ю, — продовжила вона, злегка нахилившись, щоб поправити квіти. — Робота, звісно, важлива, але що буде, коли ти будеш старою і самотньою?

— Пані Олено, я ще не така стара, щоб це було проблемою, — намагалася ввічливо усміхнутися. Мені не подобається до чого веде ця жіночка.

— Мій син Данилочка якраз шукає собі гарну дружину, — жінка не відступала. — Він розумний, працює в банку, чудовий хлопець. Ви б чудово підходили одне одному.

Я ледве не зітхнула вголос. Мене це не хвилює. Стати домогосподаркою, забути про себе і переживати зради за спиною? Це в кращому разі. Боже збав! Хай собі цей Данилочка шукає іншу дівчину для таких справ.

— Це дуже мило з вашого боку, але я зараз зайнята роботою, — спробувала я вивільнитися з розмови. — Мене не цікавить шлюб.

— Дано, робота не втече, а от час минає. Подумай над цим, — вона підморгнула і повернулася до своїх квітів.

Я кивнула і швидко побігла далі. На зупинці автобуса вже чекало кілька людей. Я побачила свій автобус на горизонті та помчала до нього. У поспіху я мало не впала, посковзнувшись на ще мокрому тротуарі, але встигла втриматися на ногах. Після ранкового дощу було так душно та жарко на вулиці, що я відчуваю, як піт стікає по моїй спині. Заскочивши в автобус, я зрозуміла, що залишила проїзний вдома.

— Чорт! — прошепотіла я, шукаючи дрібні гроші в гаманці.

— Не хвилюйтеся, ось, — сказав молодий чоловік, що стояв поруч, і оплатив мій проїзд.

Я роздивилася цього хлопця, він був блондином з татуюваннями, що прикрашали його руки. Він виглядав молодшим за мене, йому, мабуть, було років двадцять, як не менше, в той час, коли мені вже було двадцять п’ять. Його яскраво-сині очі дивилися на мене з м'якою усмішкою, і на мить я забула про свої негаразди.

— Дякую! — зніяковіла, приймаючи допомогу. — Дайте мені номер картки, і я перекину Вам гроші.

— Краще ти дай мені номер свого телефону, — усміхнувся він.

Автобус різко загальмував, і я ледве не впала на стареньку бабусю, яка глянула на мене так, ніби я тільки що образила її пращурів. Але незнайомець встиг спіймати мене. Я відчула, як щось перевернулося у животі. Він охватив мою талію, і я відчула приємно тепло. Боже! Через відсутність хлопця я вже почала задивлятися на молодших. Це смішно і водночас сумно.

— Обережніше, — промовив він, допомагаючи мені встати.

— Дякую ще раз, — сказала я, відсторонюючись від нього.

— То як щодо твого номера? — кокетливо подивившись на мене.

Ох, він, мабуть, справжній бабій? Та, перш ніж я встигла відповісти, автобус зупинився, і побачила, що це моя зупинка. Вискочивши, я забула про нього і побігла до офісу. Головне, це не запізнитися! Я ніколи не любила запізнюватися, ця звичка в мені ще з часів школи. І мені вдавалося не запізнюватися, попри те, що завжди була такою незграбою та невдачливою.

У холі на мене вже чекало знайоме обличчя — охоронець, який завжди знає, як підняти настрій.

— Привіт, Дано! Ти знову бігла марафон? — сміючись, запитав Сергій Іванович, побачивши моє запихане обличчя.

— Так, щоденна зарядка, — відповіла я, намагаючись привести себе до ладу.

Ледве добігаючи, я швидко піднялася на ліфті до нашого поверху. Хоча б тут він працює! Тьфу! Головне, щоб не зурочити. Не хотілося б застрягати в ліфті. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що до початку наради залишалося кілька хвилин. Я забігла до свого кабінету, швидко відклала речі і поспішила до конференц-зали.

Ви думаєте, що на сьогодні це кінець моєї невдачі? А ось і ні! Заходячи до зали, я зачепилася за поріг і впала прямо на підлогу. Все сталося так швидко. Одним моментом я стояла, наступним — лежала на підлозі, відчуваючи, як біль пробігає через коліно. Моя тека з документами розлетілася навколо мене.

Піднімаючи голову, я побачила перед собою пару дорогих черевиків — чорних, блискучих, ідеально начищених. Повільно, з жахом, мій погляд підіймався вгору по чітко вигладжених штанах, крізь бездоганний костюм, аж до обличчя. Його обличчя було добре знайоме мені — виразні вилиці, які надавали його обличчю рішучого вигляду, коротко стрижене темне волосся, завжди акуратно зачесане, але найбільше вражали його зелені очі, зазвичай холодні й пронизливі, як лід. Нашого боса — Олександра Андрійовича Романенка. Схоже, мені сьогодні влетить. Але зараз його очі, які зазвичай суворі та недоступні, виглядали трішки інакше. Вони блищали з легкою смішинкою, чи мені це тільки здавалося? Всі в залі тихо завмерли, боячись, як відреагує бос.