Розділ 2

Кожні вихідні Ангеліна з батьками їздить у гори, де проводять час до вечора. Ангеліна полюбляє бути в горах там вона почувається собою і у вихідні може побути з батьками.
Тато дівчинки Петро Тихоненко зробив жарених сосисок на грилі який був й вони з насолодою з’їли все до останнього.
Та найбільше дівчинка любила читати та малювати в горах. Якось вона намалювала дерева й будинок в якому вони жили літом.
Ангеліна сіла собі на лавку та й малювала захід сонця і не помітивши, що до неї тато підійшов вона здригнулась.
-Ти ж знаєш, що я таке не люблю-обурилась донька.
-Вибач не хотів-промовив трохи спокійно батько-Та тобі хтось написав і я не міг тебе найти тим паче, що ти малювала.
-Гаразд-видихнула Ангеліна й взяла свій телефон.
-Просто знай навіть якщо ми зайняті ми тебе вислухаємо якщо в тебе щось не гаразд-додав тато.
-Та в мене все добре.
Коли тато пішов, то на телефоні був не знайомий номер.
Там було сказано《Я тебе бачив ти, що стежиш за мною?》.
Ангеліна не зрозуміла хто, то міг їй написати може Вікторія вирішила по-дуріти? Чи…та ні не може бути чи може?.
Вона подумала про того хлопця якого через дорогу побачила.
-А звідки в нього мій номер невже хтось із школи дав?.
Ангеліна вирішила відповіти, щоб він не подумав чогось.
«Ні, я не стежу за тобою просто ніколи тебе не бачила».
Той відповів одразу «І я тебе, та я вчитимусь у твоїй школі».
-Ого який поворот-сказала Ангеліна сама собі й трохи з ним по-переписуючись вона зрозуміла, що він на рік старший за неї і має декілька любимих занять як у неї.
До неї підійшла мама й сказала, щоб вона збирала речі.
Вона все думала про того хлопця, може він все таки їй написав.
В школі Ангеліна брала із шафи книги. Обернувшись, щоб піти до класу вона упізнала того парубка, що був на іншій вулиці. На цей раз він мав: пряме волосся, чорний піджак і штани та туфлі чорно-білі.
Він глянув на однокласників та найдовший повільний погляд на Ангеліну виглядало це як в сповільненому режимі та вона змогла розгледіти його блакитні як море очі.
-Хто це?-поцікавилась Віка яка стояла біля своєї шафи на іншій стороні.
-Не знаю, та я чула, що він вчитиметься в нас-пояснила одна із однокласників.
-Він точно буде моїм.
-О, Вік звісно-зраділа Оля.
-Тобі б все найкраще-тихо сказала Ангеліна, та Віка почула, бо на перерві було напрочуд тихо.
-Що ти там сказала Тихоненко? Звісно він буде моїм я все получаю.
-Так але просиш, щоб за тебе все робили зараз скажеш Олі чи Каті подарити ніби від тебе щось.
-Не правда!-Кать купи завтра квіти…- Чого витріщились?.
Усі засміялись та до Ангеліни коли та також сміялась підійшла Віка.
-А тобі все смішно Тихоненко? Ти просто ніхто тут і ніхто тебе не захоче-її зелені очі стали темними.
Ангеліна з радісним настроєм допомагала мамі вдома. Вона принизила Віку на весь клас а, то мабуть і на всю школу.
Коли вона лиш перейшла в цю школу, То віка із своїми подругами дивились на неї як на чужу та й зразу було видно, що вона їм не сподобалась Віка перші дні, то забрала стілець на якому Ангеліна сиділа, то кілька листків передавала з різними надписати та малюнками наприклад «Бідненьке бідне дівчисько», «З тобою ніхто не дружитиме» і так далі. Словом принизливі.
Та те, що вона зробила позавчора її втішило.