2

Майже два місяці часу промайнули непомітно і без якихось значущих подій в одноманітному житті конторського товариства. Закінчився дощовий серпень, поступившись місцем такому ж самому непривітному вересню, і тільки жовтень нарешті потішив містян погожою погодою. Прийшли благодатні дні «бабиного літа», під час яких можна було, мабуть востаннє в цьому році, поніжитися під яскравим, теплим сонечком.

На жаль працівниці бухгалтерії могли помилуватися красою осінніх краєвидів тільки через шибки вікон свої кабінетів. Після авралу спричиненого квартальним звітом нестримною лавиною насувався ще більший «армагедон», у вигляді звітів, та на цей раз вже річних. І хоча часу для їх написання було ще достатньо, Ганна Іванівна вже відтепер ходила зі стурбованим виглядом і нещадно шпетила підлеглих за найменшу провину. Особливо начальниця присікалася до Тетяни, котра через свою неуважність траплялося робила невеличкі помилки у документах.

Молода жінка слухала докори керівнички мовчки, потупивши погляд, бо боялася, що коли почне суперечити, то може втратити роботу. Слабкодухі колеги в такі моменти теж сиділи тихо, мов ті миші в своїх нірках, не бажаючи й собі потрапити під гарячу руку начальниці. Один лише системний адміністратор якось наважився сміливо стати на захист бідолахи.

– Ганно Іванівно, ви неправі й несправедливо звинувачуєте Тетяну Ігорівну, – відважно заявив Роман.

Керівниця бухгалтерії невдоволено зиркнула на молодого айтішника й грізно гаркнула:

– А хто ж тоді винуватий в тому, що у її відомостях закралася помилка?

– Я, – рішуче мовив юнак. – Вчора у мене не вистачило часу виправити один «глюк» в роботі комп’ютера Тетяни Ігорівни, через це виникла така ситуація.

Ганна Іванівна зміряла підлеглого критичним поглядом однак сварити не стала. Жінка не надто добре петрала у всій цій хитромудрій електронній машинерії тож не хотіла показати свою некомпетентність ненароком бовкнувши якусь дурницю. Невдоволено нахмуривши брови вона владно наказала:

– То негайно виправляй той клятий «глюк», а вона нехай переробить все що напартачила. На все, про все, маєте сьогоднішній день.

Звісно комп’ютер Тетяни працював якщо й не ідеально, та все ж без серйозних нарікань, тому Романові нічого було виправляти в його роботі. Однак хлопець стійки зіграв свою роль до кінця. Спершу трохи поклацав на клавіатурі, демонструючи начальниці, як слухняно виконує її розпорядження. Потім сидів поряд молодої бухгалтерки, роблячи вигляд, що готовий в любу мить прийти жінці на допомогу, якщо знову трапиться якась несправність.

Тетяниній вдячності не було меж, адже хлопець не лише відвів від неї гнів керівниці, але й склав компанію поки вона виправляла зроблені помилки. Зайняло це чимало часу, і відомості були готові тільки тоді коли вечірні сутінки вже зазирали у вікно їхньої контори. Вийшовши на вулицю обоє швидко зрозуміли, що їхні злощастя на цей день ще не закінчилися. Залунала сирена повітряної тривоги, тож довелося спішно ховатися в укритті. Там вони просиділи майже до опівночі і коли оголосили «відбій» громадський транспорт вже не їздив. До дому тепер можна було добратися тільки пішки.

– Що дальше будемо робити? – розгублено запитала Тетяна, яка хоч і не була з полохливого десятка, однак іти серед ночі, та ще й самій, через пів міста було все ж трохи боязко.

– Не хвилюйтеся, Тетяно Ігорівно, – заспокійливо промовив парубок. – Я проведу вас додому.

– Дякую, – відповіла жінка розчулена таким джентельменським поводженням молодого айтішника і в свою чергу не забарилася з пропозицією. – Давай вже перейдемо на «ти», бо це «ви» ріже слух. Можна й без цього офіційного «Тетяна Ігорівна» а просто Таня. Ми ж все-таки добрі друзі, чи не так?

– Так, друзі, – погодився хлопець і зніяковіло додав. – Але ж ви, тобто ти, все таки трохи старша за мене.

– То й що з того? – удавано обурилася Тетяна. – Подумаєш невелика різниця в кілька років. Щоб ти знав, в душі я й досі відчуваю себе шістнадцятирічним дівчиськом. До речі, вихований чоловік ніколи не згадуватиме про вік жінки.

– Та я й не згадував про вік, – почав виправдовуватися юнак. – Просто якось незручно буде на роботі звертатися до тебе на роботі так фамільярно, тільки по імені, та на «ти».

– На роботі нехай буде так як було, а поза конторою ми будемо спілкуватися як добрі друзі. Гаразд?

– Згода, – погодився Роман.

Вони дійшли до злощасного мосту і вже тут настав час розгубитися хлопцеві.

– Як ми тут перейдемо на другу сторону залізничних колій? – запитав він у  своєї супутниці.

– Так, як я це роблю вже майже рік, – з нотками поблажливості відповіла жінка. – Тут неподалік, є така ділянка де можна більш-менш безпечно перейти рейки й не забрьохатися при цьому. Правда я якось зламала собі там каблука, але ми ж сьогодні будемо обережними.

Вони дійсно були обережними й без проблем подолали цю перешкоду. Коли залізниця залишилася позаду юнак не стримався й поцікавився:

– Звідки ти так добре знаєш цю місцевість?

– Та я ж містянка вже в третьому поколінні, – відповіла Тетяна й несподівано для самої себе зробила невеличкий екскурс в історію свого родоводу. – Мій дідусь з бабцею оселилися тут ще в середині минулого століття. В цьому місті народилися та зростали мої батьки. Тут і я з’явилася на світ. В дитинстві, разом з друзями, облазила все передмістя та його околиці, тому не заблукаю тут навіть з зав’язаними очима.