Глава 20

Вечеря проходила в якомусь напруженому мовчанні. Що здавалося мені дивним. 

Олег Мирославович періодично ставив синові якісь запитання, пов'язані з його здоров'ям або навчанням, але жодного разу не згадав наші заняття.

Свят відповідав йому стримано і спокійно, приблизно тим самим тоном, яким він зазвичай розмовляв із надокучливими дівчатами, що липли до нього на вечірках. Усе це було якось сумно.

Я одразу згадала наші святкові обіди з батьками. Те, як ми кепкували одне з одного і голосно сміялися, сидячи за столом у маленькій кухні. Їли просту домашню їжу і переглядали улюблені фільми...

Я обожнювала такі моменти. Там, удома, я була абсолютно щаслива. А зараз мені цього так не вистачає. 

- Софія, - несподівано звернувся до мене батько Святослава, простягаючи тарілку зі шматком ароматного курячого пирога. - Розкажи нам трохи про себе. Де ти вчилася живопису до того, як вступила до Академії?

- Я ходила в художню школу в районному центрі, - чесно відповіла я.
Судячи зі зсунутих брів і стиснутих вилиць, моя відповідь йому не сподобалася.

- Хочеш сказати, що без спеціальної підготовки змогла вступити до Академії? Чи хтось допоміг тобі? Наскільки я знаю, ти вступила не одразу після школи

Мене кинуло в жар. На що він натякає? На те, що мої батьки дали хабар? Але це ж повна маячня. Хоча б тому, що зайвих грошей у моєї родини немає.

-- Не всім потрібно мати батька-мецената, щоб стати студентом престижного вишу.

-- Не говори дурниць! -- оскаженів отець Свята. -- Ти прекрасно знаєш, що я й словом не обмовився, що ти мій син.

-- Ага, -- хмикнув Свят. -- Те що я теж Шевчук, ролі, звісно, не відіграло.

— Олеже, будь ласка, — тихо промовила Олена.

— Я пів життя пахав, як проклятий, щоб тепер мати таку вдячність? — гримнув на дружину батько Свята.

За столом повисла оглушлива тиша.

— Мамо, дякую за обід. Все було дуже смачно, — сказав Святослав і вийшов із-за столу, — але нам час їхати. Я обіцяв Софії показати дещо особливе.

Ми поспіхом попрощалися з мамою Святослава, а батько зачинився в кабінеті і навіть не вийшов проводжати нас. Від цього всього залишився неприємний осад в душі. Та я вирішила не зациклюватися на негативі. Все-таки батьки Свята прийняли мене досить тепло. А те, що в батька і сина складні стосунки, для мене не новина.

-- Ну а зараз скажеш, куди ми прямуємо?

- Ти не вирізняєшся терпінням, так? - Свят знову допоміг мені забратися в машину. - За кілька годин ти побачиш усе сама.

Дорога з міста була  звивистою, міський пейзаж поступово змінювався пагорбами і густими лісами. Я спостерігала за зміною пейзажу через вікно машини,  надвечірнє сонце відливало золотистим відтінком над верхівками дерев. 

Він зупинив автівку на узбіччі. Святослав узяв мене за руку, і ми пішли разом вузькою, встеленою листям стежкою. Повітря було свіжим, з ароматом сосни і вологої землі. Єдиними звуками були шелест листя під ногами і далекий поклик птаха, захованого десь у верховітті.

Ми йшли вздовж берега, поки не дійшли до невеликого березового гаю, за ним в призахідному сонці виблискувало велике озеро. Я захоплено вдивлялася у це видовище.
— Це прекрасно, - прошепотіла я.
-- Я любив приходити сюди в дитинстві, - сказав Святослав, все ще тримаючи її за руку. -- Іхотів поділитися цим місцем з тобою».
Між стовбурами стояв старий, обвітрений човен, прив'язаний до чорно-білого стовбура. Святослав розв'язав мотузку і посміхнувся.

-- Я і не знала, що таке місце існує так близько від міста.

— Ти мені довіряєш? - запитав він, простягаючи руку.

— А хіба у мене є вибір?

Грайливо закотивши очі, я взяла його за руку і ступила в човен. Човен злегка погойдувався під нашою вагою, але Святослав врівноважив його і відштовхнувся від берега веслом, спрямовуючи нас на середину озера.

Деякий час ми пливли в тиші, і єдиним звуком було легке плескання води об борт. З цього місця озеро виглядало ще красивішим, оточене густою стіною дерев, листя яких золотилося в променях сонця, що згасало.

Святослав поклав весла на коліна і простягнув руку, щоб взяти мене за руку.

Я стиснула його руку у відповідь.

— Дякую, що привів мене сюди, - сказала я. — Мені це було потрібно більше, ніж я могла собі уявити.

Ми залишалися на озері, поки сонце не сховалося за обрій, а на темному небі не почали з'являтися перші зірки, а потім поїхали назад. Я лежала, відкинувшись на спинку сидіння, дивлячись на сузір'я, що з'являлися на небі, і думала про те, яке швидкоплинне життя. Ще недавно єдине про що я мріяла — це навчання в Академії. А тепер готуюся до свого першого модного показу, який відбудеться наприкінці наступного тижня. Я раділа цьому, але водночас відчувала провину перед Святом. Він так серйозно поставився до наших занять, а я наче зрадила нас обох. Зрадила свою мрію. Я подивилася на Святослава, хлопця, якого я покохала сильніше, ніж будь-коли думала, що це можливо. Він помітив мій погляд і посміхнувся, простягнувши руку, щоб знову торкнутися мене.