Глава 15

— Чого так довго? — Іра потерла ніс чорним від вугілля пальцем, — ми почали хвилюватися. 

Іра з Танею не спали. На столі розкиданий папір, олівці, кольорова крейда та вугілля. Вони готувалися до заліку. . В кімнаті царював творчий хаос, якого в звичайні дні дівчата собі не дозволяли.

 “Порядок в кімнаті дорівнює порядку вголові”, — любила повторювати Іра і раз на два тижні влаштовувала генеральне прибирання. Вона б шпарувала підлогу і частіше, але тоді не було б часу їздити до батьків поповнювати запаси домашніх смаколиків.

— Втомилася. Вирішила прогулятися, — заспокоїла я подруг. — Як робота? Зрушила з мертвої точки? 

Яа не стала підходити до стола і дивитися роботи дівчат, бо знала, що вони того не люблять. Знала, як неприємно, коли на сирий ескіз хтось дивиться і намагається розгледіти майбутній “шедевр”.

— А твої справи як? Крижане серце красуні не відтануло? — У Тані ніяк не виходила перспектива, тож вона зривала злість на ближніх. Зараз під гарячу руку потрапила я.

— Мені немає коли думати про хлопців. Треба готуватися до вернісажу, — знизала плечима я. Схопила з ліжка рушник і направилася в душ. Я воліла якнайшвидше закінчити неприємну розмову. Думки про Свята ненадовго відійшли на другий план, поступаючись місцем мріям про кар’єру моделі. Раптом думка блискавкою пролетіла в голові:якщо я стану такою, як ті дівчата, що подумає Святослав? Адже він не надто високої думки про гламурних красунь, з якими асоціюються дівчата з подіуму. 

— Добре твоєму Святику. Горинич звільнив його від заліку, — промимрила Іра. В зубах вона тримала олівець. — Він бере участь у щорічному конкурсі. Знову змагатиметься за звання найталановитішого студента, хоча і так всім ясно, хто в нас найкращий.

— Ой, годі, — Таня жбурнула крейду об стіну. Шматочок відскочив, залишивши купку рожевих крихт на форбованій підлозі. — А то не знаєш, що заможний батечко пробашляє кому треба, і синуля отримає перше місце. 

— Ну, не знаю. Викладачі кажуть, в нього справжній талант, — Іра майже закінчила рисунок і трохи відійшла від стола, щоб краще роздивитися роботу, — а ти незрозуміло чого напосідаєшся на нього.

Я чула розмову подруг наче крізь вату. Раптом стало страшно. Привиди з минулого потягнули до неї свої холодні страшні руки. Хлопець із заможної родини навряд чи по-справжньому зацікавиться такою простушкою, як я. Я кинула погляд у дзеркало на стіні і побачила, як на обличчі з’явилася подібна до розпачу тінь. Стиснуті від злості кулаки, міцно тримали рушник. 

Чи справді матеріальні блага можуть визначати цінність людини? Чи могли вони приховати темне серце чи заздрісну душу? Чи додасть дизайнерський одяг розуму чи почуття гумору? Коли я йшла безлюдним коридором до душової, емоції поступово вщухали. Я нагадала собі про обіцянку, яку дала в останній день серпня, стоячи на пероні, і присягнулася не жаліти себе. Мрії не завжди збуваються, але кожен може змінити своє життя. Варто лише спробувати. Мій час прийшов.

Ця думка розізлила мене ще дужче, і я голосно хряснула дверима, повернувшись до кімнати. Лівчата і не думали лягати. Згорбившись над своїми емкізниками, аони зосереджено водили олівцями по аркушах.

— А тобі нічого не требе робити? — відірвалася від роботи Таня і здивовано спостерігала за тим, як я розстеляю постіль і накриваюся ковдрою.

— А їй тепер не треба з трусів вистрибувати, — спробувала пожартувати Іра. — У неї тепер і персональний вчитель і покровитель в одному флаконі є.

— Ти в курсі, що людям треба добре висипатися, щоб не куняти на парах? — огризнулася я. — І той факт, що Святослав вирішив, що я зустрічатимуся з ним, ще нічого не міняю. В журі його не буде, тож переваг перед іншими я теж не матиму.

Іра нічого не відповіла. Тільки ображено закусила губу і голосно засопіла, продовжуючи малювати. А я накрилася ковдрою з головою і скоро заснула. 

***

Обідати я пішла в студентську кафешку, яка називалася “Акварель”. Апетиту не було, тож я обмежилася йогуртом і салатом. 

— Чого така сумна та невесела?
За столик поруч зі мною опустився Святослав.
- Привіт, мила, - він безцеремонно поцілував мене в щоку.
- Як ти тут опинився?
- Горинич уже чекає на нас. Тож якщо ти готова, ходімо.
- Нас?
З чого це раптом Горинич чекає на нас двох? На мене хвилями почала накочувати паніка.
Я наспіх проковтнула салат, вирішивши, що йогурт доп'ю дорогою.
Свят власницьким жестом узяв мою руку, переплітаючи наші пальці. Так ми й попрямували до виходу.
- Що за замашки печерної людини? - я спробувала висмикнути в нього свою руку, коли ми опинилися на вулиці, але нічого не вийшло.
-- Мені набридло, що ти шарахаєшся від мене як від прокаженого. Враховуючи, що ти моя дівчина.
- Я ще не сказала “так”, - мені знову довелося йому це нагадувати. -- Куди ти мене ведеш?
Я думала, ми підемо через двори, щоб якнайшвидше дістатися до студії, але Святослав вів мене в протилежний бік.
- У студію.
- Так іти довше. Нас же Горинич чекає.
- Ну, можливо, він нас чекає не так сильно, - його щоки стали злегка рожевими. - Просто мені хотілося провести з тобою трохи часу.
- Ти безсовісний, - дорікнула йому я.
Хоча від думки, що Святослав хоче побути зі мною, по тілу розливалося безглузде тепло і перетворювало мене на желе. Я не могла чинити йому опір.
- І в даному випадку мені не соромно, - усміхнувся Свят.
Щоб хоч трохи зіпсувати йому настрій, я вирішила мовчати всю дорогу, але протрималася від сили хвилин п'ять:
- І чому ти хотів провести зі мною час?
Святослав усміхнувся.
- Хочу краще пізнати тебе. Тепер ми з тобою будемо проводити багато часу разом.  До того ж ти моя дівчина, а я навіть не знаю, який у тебе улюблений колір.
- Колір? - таке просте запитання чомусь збентежило мене.
- Так. От мені, наприклад, подобається зелений, знаєш, такий ще буває в трави навесні, коли вона тільки починає пробиватися з-під торішнього листя. Твої очі майже такого ж кольору.
Серце боляче вдарилося об грудну клітку і, здається, завмерло.
-- Синій. Як небо навесні.
- Чому ти вирішила стати художницею?
- Якщо ти чекаєш на якусь унікальну історію, то її немає. Просто, коли я була ще зовсім маленькою, обожнювала малювати. 
Малювала скрізь, тільки не на папері. Я крала мамину помаду і малювала на дзеркалах або шпалерах, залишаючи після себе смуги малинового і рожевого, поки вона нарешті не привела мене в художню студію. Щойно я увійшла, я була зачарована. Стіни були вкриті яскравими картинами, кожна з яких розповідала власну історію. Пам'ятаю, як я стояла з широко розплющеними очима і думала: «Одного дня я хочу створити щось таке ж прекрасне». Це стало моєю мрією і, можливо, моїм першим свідомим  рішенням.