Глава 11

Софія

- Ну, все, досить, - я вихопила блокнот з рук Святого і запхала його в сумку. - Від твоїх слів я починаю шкодувати, що погодилася грати у твою гру... Всі твої похвали моїм роботам... Останнім часом справи йдуть не дуже добре. Я не впевнена, що зможу створити щось справді достойне.

— Достойних робіт може і не бути. Згоден.

Моє обличчя витягнулося. Не такої відповіді я чекала, а він посміхнувся і продовжив.

— Ти можеш малювати ще краще, я впевнений. У світі мистецтва ще говоритимуть про тебе.

Святослав говорив з такою впевненістю, що я не могла не повірити, що саме так все і станеться. Він сидів так близько, що крім насиченого аромату кави та шоколаду, я вловила ще й ледь відчутний запах фарби, який залишився на його волоссі та одязі. В якийсь момент його рука накрила мої пальці і погладила їх. Я не забрала руку, а він не дозволив собі більшого. Тільки дивився на мене згори вниз, наче питаючи дозволу. 

- Що ж нам робити? Ти не можеш зробити вигляд, що ми просто друзі, - він кивнув в бік столика, де все ще сиділи дівчата, чекаючи на нього. -- Ми прийшли сюди разом, пам'ятаєш?

- Я вмираю з голоду. Принеси мені чогось солоденького, - сказала я 

- Ніко, будь ласка, два шоколадних круасани, капучино і шматочок чізкейку, -- крикнув він дівчині за стійкою.

Через десять хвилин принесли наше замовлення.

- Ти показала мені свої малюнки. Тепер я годую тебе десертом. Це справжнє побачення, - не втримався Святослав, щоб не подражнити мене.

- За одним винятком. Воно не справжнє, - заперечила я. Тон миттєво став різким.

- Гаразд, гаразд, я зрозумів. Не дивись на мене таким крижаним поглядом. -- посміхнувся Свят. -- А якщо серйозно, звідки у тебе ця безглузда ідея про хлопців і батьків.

Я поклала шматок круасана до рота, ледь не вдавившись, коли побачила, як на мене дивиться Святослав. 

Він уважно спостерігав за мною, його очі стежили за тим, як я злизую крем з пальців, перш ніж потягнутися за наступним шматочком. І, чорт забирай, мені це подобалося.

- У школі я зустрічалася з одним хлопцем. Ми мріяли про спільне майбутнє. Я довіряла йому, а він мене зрадив. Він зламав мою довіру і розбив мої мрії. Я так багато пожертвувала заради нього, тільки щоб зрозуміти, що його амбіції означають для нього більше, ніж наше кохання.

- Та тому, що Боря любив себе більше за мене. Він поїхав до Австрії, бо там були кращі перспективи для нього як для музиканта. І він навіть не спитав моєї думки. Йому було байдуже. І не взяв до уваги,що я цілий рік чекала, поки він закінчить школу, мріяла, як ми разом поїдемо до Львова. А потім він просто... поїхав. Навіть не попрощався. Просто поїхав. 

 Я відчувала, як в мені закипає гнів, як жар приливає до обличчя, і я зціпила зуби, намагаючись відштовхнути хвилю емоцій, що загрожувала захлеснути мене.

 — Ще й змусив мене відчути, що це моя провина! Сказав, Він сказав, що я причепилася до нього, бо знала, що недостатньо талановита, щоб розпочати власний шлях. І перед від'їздом навіть не прийшов попрощатися. Просто поїхав! — крізь зуби шипіла я, хоча мені хотілося кричати. -  Мої руки тремтіли, пальці стискалися в кулаки, коли я згадувала жорстокі слова, ті, що все ще жалили, незважаючи на те, скільки часу минуло. 
 
Я відчувала, як прискорено б'ється мій пульс, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Було так важко дихати. Весь цей тягар тиснув на мене - спогади, біль, зрада.

-- Тож так, - огризнулася я, мій голос зірвався  від емоцій, - я маю повне право не довіряти хлопцям, які мають крихке маленьке его і думають, що їхні мрії важливіші за все інше. 

Я різко підвелася, мій стілець заскреготав по підлозі.  Я не хотіла більше нічого чути. Я не хотіла більше дивитися на Святослава, бо вже відчувала, як він забрався занадто глибоко в рани, які я так ретельно ховала. У грудях мені стиснуло, я задихалася від болю. 

Я не могла там залишатися. Ні на секунду довше. 

Я ледве встигла вибігти на вулицю, як Святослав наздогнав мене, його кроки відлунювали на бруківці, коли він зрівнявся зі мною. 

-- Я дурень, Софія. Пробач мені, - його голос був м'яким, майже благальним. -- Я не повинен був тиснути на тебе. 

-- Скажи дівчатам, що я пішла додому, - сказала я ледь чутно. 

Не чекаючи відповіді, я прискорила крок, прямуючи до гуртожитку. Я не озиралася. Не могла. Бо якби озирнулася, то побачила б занепокоєння в його очах, а я не хотіла цього бачити. Ні від нього. Ні від кого. 

Святослав ні вчому не винен, я знала це. Але я так втомилася впускати людей, довіряти, вірити, що все буде інакше. І зараз все, чого я хотіла, - це побути на самоті. Дозволити холодному повітрю заглушити біль у грудях і забути на мить, всі ті спогади, які розбурхав Свят.