Глава 7

Ранок був прохолодний і свіжий. За звичкою я прокинулася раніше за будильник. Я завжди любила ранні підйоми.  У цьому ми дуже відрізнялися із сусідками. Іра з Танею були жахливими сонями, і вставати на заняття для них було тяжко. Відкинувши ковдру і опустивши ноги на холодну дерев'яну підлогу, я солодко потягнулася. Дівчата ще міцно спали, укутавшись у свої ковдри. Телефон показував майже дев'яту година ранку. Через півгодини треба бути на зупинці, щоб вчасно приїхати в парк сучасної культури, звідки ми разом з викладачем вирушимо споглядати красоти природи і переносити їх на полотна.

– Дівчата… – покликала я сусідок.

Іра щось пробурмотіла, а Таня повернулася на інший бік, глибше зариваючись у ковдру. Усміхнувшись, я запустила в неї подушкою.

- Прокидайтеся, інакше ми запізнимося. Горинич нас за це не похвалить.

Прізвисько викладача подіяло. Дівчата не без нарікань, та все ж вилізли з ліжок. За годину ми були на місці.

Я охнула, коли нарешті побачила місце, про яке у містецьких колах так багато говорили.  Розлоге поле з пожовтілою акуратно підстриженою травою утворювало чудернацькі візерунки.  Пологі схили, на яких вдалині виднілися великі геометричні скульптури, нагадували декорації на сцені альтернативного театру. За полем  пагорби зливалися з чистим небом і підкреслювали баланс між  природою і людською присутністю. 

Ця неймовірна краса захоплювала. У мене аж руки засвербіли, так захотілося взяти пензля і скоріше почати малювати. Та це буде трохи пізніше, адже препод дав нам час на коротку фотосесію, і дівчата з радісними зойками побігли робити знимки і потягнули мене за собою. Я машинально шукала очима Святослава, хоча не знала, чи  буде тут третій курс. І варто було про нього подумати, як він вийшов із-за великої червоної кулі і направився до нас.

— Привіт, дівчата. Радий, що ви прийшли. Зазвичай Горинич абикого не запрошує. Тут тільки профі.

Студентів направду було небагато. Я звернула увагу, що присутні — збірна команда факультету. По кілька людей з кожної групи. Я навіть запишалася, що потрапила до гурту. Отже, викладачі бачать мої старання. 

— Ну, тобі хвилюватися не варто, — Таня нервово обхопила тубус, -- жоден вернісаж без твоїх робіт не обходиться. А от нам доведеться попотіти.

Тут галас разом стих і я повернула голову у той, бік, куди були направлені поглядих усіх студентів.

Невисокий худорлявий чоловік ступив на рівний майданчик перед химерною білою гіпсовою фігурою.. Поруч із ним, як абсолютна протилежність стояв ще один чоловік. Кожен його жест говорив про досвід і впевненість у собі. Його суворий погляд пронизував знервовану групу художників-початківців. Різкий голос пронизав повітря, заглушивши тихий шепіт натовпу.

Святослав швидко підморгнув нам, перш ніж попрямувати до своїх одногрупників.

— Ласкаво просимо, - пролунав добре поставлений голос незнайомця. — Я радий бачити стільки талановитих людей, які змагаються за місце в цьогорічному конкурсі Академії мистецтв. Кожен з вас отримав високі рекомендації від викладачів. Мій благодійний фон щороку проводить цей конкурс, щоб відшукати талановитих художників, які потребують підтримки і подальшого розвитку. Тим, кому пощастить пройти відбір, ми запропонуємо ексклюзивну стипендію на навчання у кращіх європейський майстрів. Сьогодні ви маєте показати все, на що здатні. Це ваш шанс. Не прогавте його. 

Я міцно стиснула Ірину руку, кісточки моїх пальців побіліли. 

— Я так хвилююся, гірше, ніж на вступних іспитах, - прошепотіла, маючи на увазі творчий конкурс під час вступу до Академії.

— Все буде добре. Не хвилюйся. 

Я не знала, як припинити тремтіти. Мріяла про цей момент відтоді, як уперше взяла до рук пензля. Протягом навчання в художній школі я ніколи не вагалася у своєму переконанні, що Академія - це наступний крок, моє майбутнє. 

— Гаразд, - голос Горинича прорізався крізь густе напруження, - почнемо. Цього року відбірковий тур вирішено проводити у цьому прекрасному парку. Місці, де роботи найкращих сучасних митців надихатимуть вас на створення власних шедеврів. Вас оцінюватимуть за креативність, майстерність та вміння поєднувати класику і модерн.

За помахом його руки художня команда Академії приступили до роботи. 

Моє серце калатало, коли олівець вперше торкнувся аркуша. Я все ніяк не могла зосередитися, відчуваючи на собі чийсь проникливий погляд. Можливо, хтось із старшоекрсників має упередження щодо новачків? З-під опущених вій я крадькома обдивлялася присутніх, та бачила лише потилиці, і помаху рук. І тільки натикнувшись поглядом на Свята, зрозуміла, звідке це відчуття, ніби за мною стежать. Святослав. Він дивився не у рисунок, як решта учасників, а на мене.  У мене запаморочилося в голові, наче вага кожного несказаного слова між нами падала на пожовклу траву у парку. Плани на вечір, хвилювання від зустрічі із Святославом за межами цього  світу раптом гостро відчулося. Ми тепер не просто студенти Академії мистецтв, які весело проводять час поза парами, ми тепер — конкуренти. І Святослав — один із тих, хто стоїть на на шляху до моєї мрії.

Горинич ходив між студентами, час від часу зупиняючись, щоб прокоментувати  роботу, дати пораду і похвалити наші зусилля. Час спливав, і ми працювали в авральному режимі. Ескізи почали набувати форми, а фарба точними, впевненими мазками лягала на полотно. Здавалося, мій пензель танцював по полотну з такою грацією, якої я ніколи раніше не відчувала, захоплюючи складні деталі, що оживляли пейзаж.