Глава 6

Софія

Святослав напівлежав на дивані. Блондинка зручно вмостилася в нього під боком.Я перевала їхню бесіду, але нітрохи не переймалася цим. Мене дратувала ця самовпевнена вискочка, яка по-хазяйськи поклала руку хлопцю на плече, наче позначила власність.

– Можна поїхати туди наступними вихідними, – долетіли до мене слова Олі. Вона зверталася до Свята, але він не дивився на Морозову, здається, не слухав. Роздивлявся мене.

– То як? Поїдемо? – повторила одногрупниця Морозова. Вона не зводила з мене очей і свердлила злостливим поглядом.

Крізь гуркіт музики я розчула його тихий, спокійний голос, ті самі хриплі нотки, від яких так божеволіла. Легка посмішка вигнула мої губи. Святослав дивився на мене так, ніби намагався пригадати. Іра добре потрудилася над образом: густо нафарбовані вії, ідеальні локони, завершував образ рокової красуні яскраво-червона помада, яка робила пухлі губи ще виразнішими. Святослав щось шепнув на вухо дівчині, що сиділа поряд з ним, і вона незадоволено встала і пішла геть, кинувши на мене багатозначний погляд. Я ж відчула задоволення від такої реакції.  Дочекавшись, коли Морозова відійде, Святослав долив вина у мій келих. Я вже добряче захмеліла, але не відмовилася. Ідучі сюди пообіцяла собі, що сьогодні ввечері багато не питиму, але обіцянку швидко забула під впливом попередніх двох склянок і погляду прекрасних очей, які безупинно дивилися, вивчаючи нову мене.

– Привіт, – сказав Святослав.

Він спустився обпікаючим поглядом з мого обличчя до грудей і назад.

– Дуже гарна сукня, але це не твій стиль.
 
– Вона мені не пасує?

– Та ні. Виглядаєш шикарно. Але трохи… Як би це сказати…, — Він замовк на хвилину і промовив:вульгарно.

– Чому я маю зважати на твою думку? - зухвалість, підігріта вином, бігла попереду мене. Святослав усміхнувся, демонструючи білі зуби, і злегка знизав плечем.

– А ти й не повинна. Адже це моя думка, і тебе вона ні до чого не зобов'язує.

- Оце намудрував.

Він посміхнувся, а потім влаштувався зручніше, перекладаючи келих із вином у ліву руку, а праву закидаючи на спинку дивана. Тепер потилицею я відчувала жар його долоні. І відчуття були дуже хвилюючими.

– Чому академія мистецтв, Соню?

- З дитинства тягнуся до прекрасного. А ти чому тут?

– Мав би сказати, що живопис —  моя пристрасть.

— Не скажеш?

— Мусив піти слідами батька.

— І хто в нас батько?

— О, він особа багатогранна, — Святослав розвів руки ніби намагався обхопити автобус, — меценат, поет, громадській діяч, останнім часом — бізнесмен. 

— Вражає.  

Щиро здивувалася я, спостерігаючи, як Святослав загинав пальці на руці, переаховуючи  заняття батька. Я ще ніколи не спілкувалася з людьми такого штибу. Мені було цікаво все: що вони їдять, яку музику слухають, про що розмовляють за вечерею. Незважаючи на захоплення, все ж помітила напруженість в голосі хлопця. Не гордість за батька, а роздратування, що межувало зі злістю. 

Хлопець зробив ковток вина. Я теж випила.

- І тобі геть не подобається малювати? 

– Не можна бути художником з примусу. А в тебе які плани на життя, Софіє? — швидко перевів розмову на мене, не бажаючи говорити про себе.

- Величезні, - відповіла я. — Напишу багато прекрасних картин, і мене запросять на виставку до Мілана. 

— Зухвала. Думаєш, одного таланта достатньо, щоб пробитися? Потрібні зв’язки, могутні покровителі.

Я відчула, як Святослав поклав руку мені на стегно. Від несподіванки я сіпнулася і подивилася хлопцю в очі. В них танцювали іскорки. Я не збиралася розігрувати святу невинність і спробувала розслабитися. Рука зі стегна сповзла вище і опинилася  під подолом сукні, погладжуючи шкіру. Відчуття були приємними. По тілу пробігло тремтіння. Та в се-таки зусиллям волі я змусила себе прибрати руку. 

Я не хочу, щоб він подумав, як про  одну з багатьох, хто шукає прихильності, сподіваючись зайняти вакантне місце його дівчини. Він і так занадто купається у дівочій увазі. Он як Морозова Зиркає з протилежного кутка кімнати. Здається, дай волю, вона перегризе мені горло.

— А хлопцям? 

— Не зрозумів, — промугикав він, явно захопившись і загубивши канву розмови.

— Хлопцям теж потрібен покровитель? — я поклала свою долоню на гарячу руку хлопця, щоб пригальмувати і прибирати її.

— Так. Але дівчатам все-таки легше. Достатньо милої посмішки, поцілунку — і про тебе дізнається світ. Головне — правильно обрати мецената.

Я занервувала. Двозначні натяки Святослава лякали мене і водночас змушували замислитися про майбутнє. В словах хлопця була дещиця правди. Хоч я зростала в атмосфері турботи і любові батьків, знала, що багато дівчат покинули свої маленькі містечка і поїхали до великих міст в гонитві за щастям. Здобути гарну освіту та знайти високооплачувану роботу були цілями, які зрештою зводилися до одного: вдало вийти заміж.

Коли Святослав завів цю розмову, в моїй голові завирували суперечливі думки. Язавжди мріяла знайти людину, яка оцінить мій талант і тонку душу. Але чи не доведеться мені пожертвувати  мораллю заради досягнення мрії? Чи доведеться поступитися своїми принципами, щоб досягти визнання у світі, який, здавалося, цінує владу й успіх понад усе?

Святослав зупинився, зрозумівши натяк і підвівся дивана. 

— Ходімо, — сказав він.

— Куди?

Дві гарячі долоні опустилися на мої плечі й потягнули мене до себе.
- Ти повинна мені допомогти! - слуху торкнувся низький оксамитовий голос. Твоя черга мене рятувати. Бачиш он ту дівчину?
Він кивнув кудись собі за спину. Там стояла Морозова і метала блискавки. - Просто прикинься, що ти тут зі мною. Лише на один танець.

- Це що, твоя колишня? Чи ти з тих, хто зустрічається одразу з кількома дівчатами? - мені довелося закинути руки йому на шию. 
Відстань між нашими тілами була крихітна, і я одразу відчула неймовірне тепло, яке виходило від нього. 
Цього вечора на ньому була обтисла чорна футболка і джинси, які сиділи низько на стегнах. Кожен рух його рук відкривав пару кубиків преса.