Розділ 7

   Вероніка 

Незважаючи на різні, не дуже приємні ситуації вдень, вечір здається чудовим. Ми сміємося, говоримо та вболіваємо за учасників перегонів. Хоча я неполюбляю шумні компанії але тут знаходитися доволі приємно. 

З нашої невеличкої компанії участі ніхто не бере, проте це не заважає вболівати на все горло за інших учасників. Кожен їхній маневр для мене незнайомий і незвичайний, але дуже цікавий. Я не божеволію від мототранспорту, та зараз в мене час від часу закладається думка, що я не проти була б навчитися. І щоб навчив мене саме Яр. 

Час пройшов не помітно. Останній заїзд. Учаснки вийїхали на дорогу. Чоловік на чорному мотоциклі стрімко гнав вперед, набираючи швидкість а потім скидаючи її на поворотах. Дівчина на іншому мотоциклі помітно відставала, що додавало оплесків для чоловіка і вигуків обурення для неї. Я б на її місці вже не очікувала на перемогу тим паче через обурення. Але дівчині схоже було всеодно. 

Після останнього повороту дівчина встала на заднє колесо та додала газу. Вона вирвалася вперед залишаючи здивованого мотоцикліста за спиною. Чорний мотик з яскраво червоними елементами перетнув фініш перший. Фанати вмить обійшли її по колу вітаючи переможця. 

— Лиса це був заборонений прийом! — Чоловік якого вона перемогла під'їхав до нас з обуренням. 

— Можливо для тебе. Просто прийми те, що я зробила тебе. Ми сперечалися на перемогу а не на прийоми. 

Обидва кипіли від злості. Очима пропалювали одне одного а з носа та вух йшла пара. 

— Пішли відійдемо. 

Чоловік хотів взяти за руку Лису але та зробила крок назад відходячи від нього. 

— Я не піду з тобою нікуди. Ти програв. Змирися що твоя дівчина їздить краще за... — Чоловік зловив її руку швидше ніж вона встигла договорити і потягнув кудись вбік. 

Люди що стояли біля них в тому числі і ми ніяковіючи застигли. Вечір було закінчено. Остання пара проїхала треком. 

Переможці пішли святкувати забираючи за собою більшу частину людей. Інші пішли в клуб або зразу додому. А для нас вечір ще не був завершений. 

На нас чекали залізні коні. 

Через п'ять хвилин ми вже мчали по трасі в невідомому напрямку. Вітер бив по тілу, обличчя захищав шлем. На спідометрі показувало 105 км/годину. А враження було таке ніби ми їхали зі швидкістю більше ніж 200. 

Дорога була пуста що давало змогу хлопцями розганятися. Яр не був виключення. 

Мені було страшно. Не так за себе, як за хлопця. Але не хотілося щоб через мене Яр не зміг насолодитися поїздкою. 

Все що мені залишалося це міцніше триматися за нього, що я впринципі і робила. 

Пізніше я вже насолоджувалася і веселилися разом з усіма. Хоча я була мало не єдиною дівчиною в нашій групці, почувалася своєю навіть між хлопців. 

Кожен набір швидкості для мене був стресовим, тому я зразу напружувалася. Яр це помічав і старався одразу скинути швидкість. 

— Нік не хвилюйся. Я добрий водій, ти ж знаєш. Просто розслабся та насолоджуйся швидкістю. 

— Гаразд, я спробою. 

— Тобі нема чого боятися. Ти мені довіряєш? 

— Так. 

Нарешті мені остаточно полегшало. Виявилося що швидкість це дуже круто і вона мені подобається. Але набагато краще – сидіти позаду та обнімати хлопця зі спини.


  *** 

    Ярослав 

Чому вона це робить? А саме головне, чому це на мене діє? Чому замість того щоб сконцентрувати свою увагу на дорозі, думки літають навколо Ніки та нашого поцілунку? 

Довелося струсити головою щоб позбутися цих непроханих думок. Ми їхали заміською дорогоюю. Руки Вероніки лежали в мене на торсі обнімаючи мене за талію, що не давало мені зосередитися на дорозі. 

Що зі мною робиться? Чому це почалося саме після поцілунку? А саме цікаве – те що я досі пам'ятаю смак її губ.  Такі солодкі... Як мед. 

Через ці думки я і не помітив як ми відстали від решти. Ніка здається, теж лише помітила і промовила: 

— Де решта? Чому ти не їдеш за ними? 

— Га? 

— Ну вони тільки що погнали вперед, схоже на перегони. — Вона старалася перекричати гул мотора. Але вдавалося це їй слабо. 

— Я не помітив, зараз наздоженемо. 

— Може не варто. Краще просто поїздимо. Насолодимся вечором. 

— Можна. Тут недалеко є парк. Можемо поїхати туди. — В відповідь Ніка лише кивнула. 

До парку було недалеко. Тому через п'ять хвилин ми вже були на місці. Було незвично гуляти в тишині. Начебто всі вимерли і залишилися лише ми двоє. Тут, за містом дуже гарні краєвиди та місцевість. Тишина, спокій і природа. 

Благо завтра вихідний, тому можна не перейматися часом. Батьки скорше всього ще в будинку Ніки, інакше Лада би вже написала. 

Ми ступаємо стежкою в невідомому напрямку. Мотоцикл припаркували біля входу, тому йдемо пішки. Мовчимо, але мовчання затишне. Без напруги та ніяковості. Кожен в своїх думках, своєму світі. 

Проходимо повз дитячого майданчика і тренажерної площадки. Не змовляючися йдемо в її сторону. 

— Сядемо? 

Я не відповідаю. Просто підходжу до гойдалка на якій вже сидить Ніка, і легенько штовхають вперед. Вероніка розгойдується в такт моїм рухам. Знову мовчимо. 

Тільки зараз до кінця розумію в що ми влипли. Найважче буде в школі вдавати пару. 

— Ти думаєш ми правильно зробили? Чи зможемо ми зіграти щоб не підвести батьків? — Мене вивів з роздумів голос Ніки. Її турбувало теж саме що й мене, але відповіді я не знав. 

— Згодом побачимо. Те що зроблено, те зроблено, і змінити ми, вже нічого не можемо. Орім того якщо згадати яка могла бути альтернатива... то краще вже лишити все на самоплив.