Лист

Через тиждень після Нового року Лілія поїхала до академії.
У будинку стало тихіше. Святкова метушня остаточно згасла, прикраси ще залишалися на своїх місцях, але вже втратили відчуття свята. Лише іноді слуги нагадували про нещодавні події — тихими кроками, буденними справами, звичною дисципліною.
Лілія перед від’їздом була неспокійна й водночас збуджена. Вона кілька разів перевіряла речі, час від часу торкалася кулона, ніби переконувалася, що він усе ще з нею.
— Я ще напишу, — сказала вона Ізольді перед тим, як сісти в карету.
— Добре, — спокійно відповіла Ізольда.
Але коли карета зникла за воротами, у повітрі залишилося відчуття недосказаного.
Ізольда ще довго стояла біля входу, думаючи не про Лілію, а про інше — про коробку, що прийшла без підпису, і про те, що такі речі випадковими не бувають.

Через кілька днів у будинку з’явився лист.
Його принесли разом з іншою кореспонденцією — нічого особливого, звичайний конверт без позначок, адресований пані Ірині.
Ізольда, як завжди, переглядала пошту перед тим, як передати її господарям. Її погляд затримався на цьому листі лише на мить — нічим не примітний, акуратно підписаний.
Вона передала його Ірині й уже збиралася повернутися до справ, коли жінка раптом зупинилася, читаючи.
— Дивно… — тихо промовила вона.
— Щось сталося? — спокійно запитала Ізольда.
Ірина на мить замислилася, ніби не знаючи, чи варто говорити.
— Батьки Мар’яна пишуть, що їхні знайомі цікавилися нашим домом… і людьми, які тут працюють.
Ізольда ледь помітно напружилася.
— Знайомі?

— Так, — відповіла Ірина. — Дуже наполегливо розпитували. Особливо про тебе.
На мить у кімнаті стало тихо.
Ізольда нічого не сказала, лише злегка кивнула. Але всередині щось змінилося.
Тепер це вже не був просто анонімний подарунок.
Хтось не просто знав про неї.
Хтось цілеспрямовано шукав її.

Того ж вечора, далеко від цього будинку, Станіслав відклав лист і повільно видихнув.
— Це вона, — тихо сказав він.
Наталія підняла на нього погляд.
— Ти впевнений?
— Вік сходиться. Ім’я. І те, що вона живе саме там… — він на мить замовк. — І ще цей символ. Люба не могла вигадати його сама.
Наталія стиснула пальці.
— Вона назвала дочку на честь твоєї матері…
У кімнаті запала тиша. Тепер це вже не були здогадки.
— Значить… вона наша онука, — прошепотіла Наталія.
Станіслав кивнув, але в його погляді не було радості — лише напруга й запізніле усвідомлення.
— Питання в іншому, — тихо сказав він. — Що ми будемо робити далі.
Тим часом у будинку Мар’яна та Ірини Ізольда не могла повернутися до звичного спокою.
Слова Ірини не виходили з голови.
Розпитували про тебе.
Вона підійшла до столу й обережно відкрила шкатулку. Підвіска з родинним символом лежала там, спокійна й мовчазна.
Ізольда взяла її в руки.
— Хтось шукає мене… — тихо промовила вона.
Це вже не здавалося випадковістю.
Подарунок.
Люди, які розпитують.
Родинний символ.
Занадто багато збігів.
І вперше за довгий час Ізольда дозволила собі подумати:
А що, якщо це не випадковість… а правда, яку від мене приховували?
Вона повільно закрила шкатулку.

І цього разу не відклала її далеко.

Наступного дня Ізольда все ж наважилася.
Вона знайшла Ірину в кабінеті, коли та перебирала рахунки.
— Пані… можна вас на хвилину?
Ірина підняла погляд і кивнула:
— Звісно. Щось сталося?
Ізольда на мить вагалася, але потім тихо запитала:
— Ви щось знаєте… про мою маму?
Ірина трохи здивувалася, але не виглядала настороженою. Лише задумалася.
— Небагато, — чесно відповіла вона. — Коли ми з Мар’яном знайшли її… вона вже була зовсім знесилена. Майже нічого не розповідала.
Ізольда стиснула пальці.
— А родина? Вона згадувала когось?
Ірина повільно похитала головою.
— Ні. Лише ім’я… і те, що їй не було куди йти.
У кімнаті стало тихо.
— Вона боялася, — тихіше додала Ірина. — І ніби не хотіла, щоб її знайшли.
Ці слова вдарили сильніше, ніж Ізольда очікувала.
— Дякую, пані, — тихо сказала вона.
Вона вже розвернулася, щоб піти, але Ірина раптом додала:
— Ізольдо… якщо хтось зараз тебе шукає — це не обов’язково погано.
Дівчина зупинилася, але не обернулася.
— А якщо навпаки?
Ірина не відповіла одразу.
— Тоді ти маєш право вирішити, чи відкривати їм двері.
Ізольда кивнула і вийшла.
У коридорі вона на мить зупинилася.
В голові крутилися слова:
боялася… не хотіла, щоб її знайшли…
Але тепер усе було інакше.

Тепер її знаходили.