Розділ 35. Епілог. Свій фінал

За рік «Літерея» залишалася звичайною платформою. Вона кілька разів падала через перевантаження, двічі втрачала частину коментарів, випадково поставила збірку дитячих віршів у категорію кримінальних трилерів і одного разу на добу заблокувала головну сторінку через прострочений сертифікат. Автори сварилися з модераторами, читачі вимагали безкоштовних продовжень, конкурси супроводжувалися підозрами в упередженості, але жодна книжка більше не змінювала себе вночі. Профілі не вигадували людям біографій, персонажі не виходили зі сторінок без власного бажання, а перегляди означали тільки те, що хтось справді відкрив текст.

Нові власники називали це періодом стабільного розвитку. Богдан — відсутністю надзвичайних подій. Олена й далі перевіряла кожне оновлення, хоча вже кілька місяців не знаходила нічого небезпечнішого за нав’язливі рекламні вікна. Її правила добровільного підтвердження стали постійними: будь-яка запропонована зміна мала бути показана авторові повністю, а застосувати її можна було лише окремою дією. Керівництво вважало це гарним засобом захисту від судових претензій. Олена не пояснювала, що законність була лише найпростішою причиною.

Паперовий архів Мирона зайняв уже дві кімнати. До списків мешканців готелю додавалися листи, фотографії та короткі повідомлення від тих, хто погоджувався розповідати про себе. Декотрі повернулися до колишніх родин, інші почали життя в нових містах, троє жили разом у будинку біля моря. Люди, які обрали залишитися у книжках, зрідка змінювали власні сторінки. Один надсилав Миронові описи погоди, інша щомісяця додавала до роману малюнок, третій не написав жодного слова після виходу з готелю. Мирон поважав мовчання так само, як повідомлення.

Дарина винайняла невелику квартиру неподалік від редакції та влаштувалася до служби, яка допомагала відновлювати загублені документи. Про причину власного зникнення вона говорила лише з тими, хто був у кімнаті того ранку. Її пам’ять так і не стала цілісною: одні події поверталися, інші залишалися суперечливими, але з часом Дарина перестала ставитися до цього як до пошкодження. Вона вела щоденник, у якому не виправляла вчорашні записи навіть тоді, коли наступного дня пам’ятала все інакше.

Марта завершила свій роман, перечитала його тричі й переписала фінал. Не тому, що попередній був слабким, а тому, що його написала людина, якою вона вже не хотіла залишатися. Іноземний видавець прийняв нову версію без заперечень. На «Літереї» Марта опублікувала тільки перший розділ і посилання на книжку. Хтось звинуватив її у зневазі до місцевих читачів, хтось — у надмірних амбіціях. Вона не сперечалася. Після готелю навіть найгірший коментар залишався просто коментарем.

Алекс отримав постійні документи з датою народження, обраною ним самим. Він узяв день, коли вперше передав повідомлення через видалений профіль, і відмовився додавати до офіційної біографії будь-які відомості про попередні роки. Невдовзі відкрив маленьку майстерню з ремонту годинників. Назвав її «Свій час». На вивісці не було прізвища, зате на внутрішньому боці дверей висіла табличка «Алекс Лойер», та сама, яку він виніс із готелю.

Ірина кілька разів пропонувала йому написати хоча б коротке оповідання. Алекс незмінно відмовлявся, доки одного дня не приніс їй аркуш із двома абзацами про годинник, який поспішав лише тоді, коли власник кудись не хотів іти.

— Це не оповідання, — попередив він.

— Звичайно.

— І я не збираюся його продовжувати.

— Навіть не думала просити.

— Але прочитати можеш.

Ірина прочитала й повернула аркуш без виправлень. Наступного тижня Алекс приніс ще одну сторінку.

Надія та Олег переїхали до невеликого будинку за містом. Справу Віктора Корсака передали до суду, але Надія майже не цікавилася засіданнями. У дворі вона посадила яблуню й наполягала, що це не символ нового життя, спокути чи перемоги над минулим, а просто дерево. Олег установив біля будинку стару лавку, на якій вони вечорами пили звичайний чай. Іноді до них приїздив Мирон із новими копіями архіву. Сорок сьому кімнату вони більше не обговорювали.

Ірина Корсак продовжувала писати свій роман ізсередини. Вона не повернулася до Віктора, не стала позитивною героїнею й не просила пробачення в читачів. Її нові розділи були нерівними, подекуди смішними, часто надто розкішними, але належали їй. Кількість переглядів поступово падала. Ірина Корсак однаково писала далі.

Річницю виходу з готелю вирішили відзначити в колишній редакції. Напис «Незавершені» досі висів на дверях, хоча приміщення вже офіційно орендувала громадська організація з такою назвою. Вона допомагала людям, чиї цифрові записи зникли або суперечили паперовим документам. У більшості випадків причинами були звичайні помилки, шахрайство чи збої державних баз. Після пережитого ніхто з них не вважав звичайні причини неважливими.

Цього разу за столом вистачило стільців. Дарина принесла торт, Марта — примірник свого надрукованого роману, Алекс — відремонтований настінний годинник. Лада запросила кількох читачів, які під час операції відмовилися голосувати за чужі долі. Богдан спочатку протестував, але потім визнав, що без них питання не отримало б достатньо незалежних підтверджень. Мирон поставив на окремий стілець коробку з архівом, пояснивши, що присутність паперів також треба враховувати.

Ірина прийшла останньою. Вона принесла перші друковані примірники «Незавершених», виданих під ім’ям Александр Лойер. На обкладинці дрібнішим шрифтом стояло: «Літературний псевдонім Ірини Савчук». Книжка не стала сенсацією. Її читали повільно, часто кидали посередині, дехто скаржився на надто складний сюжет і відсутність звичної романтичної лінії. Проте кожен перегляд був справжнім, кожен відгук написала людина, а фінал залишався саме таким, яким його обрала Ірина.