Розділ 34. Після історії

За наступні два місяці з’ясувалося, що повернути людину до реальності значно легше, ніж знайти для неї місце в цій реальності. Готель відчинив двері, але не підготував паспортів, житла, пояснень для родичів і відповідей на запитання про роки відсутності. Дехто повернувся до квартири, в якій давно жили інші люди. Хтось виявив, що його офіційно визнали померлим. Кількох ніхто не розшукував, тому їхня поява не викликала нічого, крім розгубленості. Ті, хто обрав життя в текстах, інколи залишали короткі повідомлення на полях своїх книжок, але просили не шукати способу витягнути їх назад.

Мирон продовжував вести паперовий список. Тепер біля кожного імені стояло не місце перебування, а рішення самої людини: «просить допомогти з документами», «не бажає зустрічатися з родиною», «залишила адресу для листів», «зв’язок лише через сторінку», «просить не турбувати». Він не називав цей перелік реєстром урятованих. Слово «врятовані» знову робило б їх частиною чужого подвигу й вимагало вдячності.

Колишня редакція перетворилася на тимчасовий центр, у якому постійно хтось ночував, пив чай або намагався пояснити державним установам неможливе. На дверях висів аркуш із написом «Незавершені». Його приклеїла Лада, коли втретє за один день довелося пояснювати кур’єру, чому в приміщенні перебувають люди без документів і навіщо їм стільки розкладачок. Назва прижилася. Під нею збирали одяг, шукали тимчасове житло, відновлювали архівні довідки й домовлялися з лікарями, які погоджувалися оглядати повернених без зайвих запитань.

Дарині першій вдалося офіційно довести, що вона жива. Збіглися відбитки пальців зі старої заяви на закордонний паспорт, університетські документи й медичні знімки, які зберігалися в архіві поліклініки. Проблемою залишалася дата повернення. Жодна установа не мала поля для відповіді «вийшла з вигаданого готелю», тому в документах написали: «місце перебування в період відсутності не встановлено». Дарина прочитала це формулювання й сказала, що вперше канцелярська мова виявилася точнішою за художню.

Відновлювати колишнє життя вона не поспішала. До квартири, де колись мешкала, так і не пішла, від старої роботи відмовилася, а зустрічі з кількома родичами відкладала доти, доки не зможе відрізнити власні спогади про них від пам’яті трьох жінок, між якими її розділила «Літерея». Тимчасово Дарина оселилася разом із Мартою. Вони часто сперечалися про минуле, але встановили просте правило: жоден спільний спогад не вважати правдою тільки тому, що його пам’ятають обидві.

Мартині документи відновлювалися легше. В університеті зберігалася її справа, диплом, копії публікацій і фотографії з перекладацького конкурсу. Складніше було пояснити, чому частина викладачів пам’ятала її добре, частина — лише після того, як бачила фото, а декотрі щиро заперечували, що така студентка взагалі існувала. Марта відмовилася вимагати від них правильних спогадів. Вона забрала копії документів, поновила доступ до старої електронної пошти й виявила там листи від іноземного видавця, який досі чекав на відповідь щодо її роману.

— Ти відповіси? — запитала Дарина.

— Не знаю. Спочатку перечитаю книжку.

— Ти ж сама її написала.

— Саме тому не довіряю рекомендаціям.

Алекс залишався найскладнішим випадком. Він не зникав, бо ніколи не народжувався в тому сенсі, який визнавали державні установи. У нього не було батьків, дати народження, медичної картки або відбитків у будь-якій базі. Серверні записи доводили, що ім’я існувало роками, але належало авторському профілю, а не людині. Після кількох тижнів перевірок йому видали тимчасове посвідчення особи, встановленої за заявами свідків, і розпочали окрему процедуру реєстрації.

— Вони погодилися, що я існую, — повідомив він, повернувшись із чергової установи. — Тепер хочуть визначити, відколи.

— І що ти відповів? — запитала Ірина.

— Що це спірне питання навіть для звичайних людей.

Він залишив собі ім’я Алекс Лойер, хоча службовці кілька разів пропонували обрати прізвище, яке не збігалося б з авторським псевдонімом. Алекс відмовився. Збіг створив його, але більше не визначав, ким він мав стати. Писати книжки він теж не збирався. Натомість випадково виявив, що вміє ремонтувати старі механічні годинники, хоча ніхто не міг пояснити походження цієї навички. За місяць на його столі вже лежали розібраний кишеньковий годинник Мирона, два будильники та збільшувальне скло.

— Можливо, читачі колись вирішили, що загадковий письменник повинен мати незвичайне захоплення, — припустила Лада.

— Тоді вперше дякую читачам, — відповів Алекс. — Але майстерню назву сам.

Віктор Корсак з’явився у місті того самого ранку, коли вийшов із готелю. Спочатку він спробував повернути доступ до старих рахунків і частки у «Літереї», а дізнавшись, що компанію давно продано, звернувся до поліції із заявою про викрадення власності. Там його ім’я збіглося з матеріалами давньої перевірки щодо підроблених документів Надії. Олег передав слідчим збережені копії договорів, листування та початковий код конкурсної системи. Про готель і кореневий рядок у справі не згадували. Для відповідальності за звичайне шахрайство містики не потребувалося.

Надія відмовилася вимагати покарання за роки, проведені в сорок сьомій кімнаті. Вона дала свідчення лише про привласнення частки, підроблення підписів і незаконне використання платформи. Коли Ірина запитала, чи не здається їй цього замало, Надія відповіла: