Розділ 33. Звичайна платформа

О дев’ятій ранку «Літерея» припинила роботу. Спочатку зникли обкладинки, потім перестали відкриватися коментарі, а замість головної сторінки з’явилося повідомлення про технічне обслуговування. Воно не приховувало погрози, не змінювалося залежно від того, хто його читав, і не пропонувало погодитися з умовами, написаними дрібним шрифтом. Сервер просто не витримав видалення модулів, на яких тримався роками. Богдан дивився на перелік помилок із майже побожною вдячністю: кожна мала номер, час виникнення і зрозумілу причину.

— Ось ця через стару систему рекомендацій, — пояснював він. — Ця через конкурси. Тут сторінка шукає таблицю персонажів, якої більше немає. А це взагалі неправильно вказаний шлях до зображень.

— Тобто звичайні помилки? — запитала Лада.

— Огидно звичайні. Я вже майже скучив за ними.

Найбільшою проблемою виявилося не повернення кореневого рядка, а те, що без нього частина «Літереї» не вміла виконувати найпростіші дії. Рекомендації не знали, які книжки показувати читачам, якщо не можна було підлаштовувати самі тексти під їхні очікування. Конкурсна система не могла визначити переможців без прихованого врахування бажаного результату. У тисячах профілів залишалися посилання на вигадані біографії, створені для того, щоб пояснити популярність, провал або зникнення автора. Навіть лічильники переглядів доводилося збирати наново, бо роками вони рахували не лише людей, а й увагу, яку платформа вважала можливою.

Богдан зв’язався з технічною службою від імені Олени. Він повідомив про критичне пошкодження застарілих модулів і запропонував чисту версію системи, над якою працював разом з Олегом. Ніхто з власників не запитав, звідки в них доступ до найстарішого коду. Керівництво більше цікавило, коли відновляться платежі, реклама й продажі. Після короткої суперечки їм дозволили замінити непрацюючі частини, але вимагали зберегти звичний вигляд сторінок, щоб не налякати користувачів.

— Якщо вони дізнаються правду, — сказав один із керівників під час розмови, — почнеться паніка.

Олена подивилася на екран, де під словами «технічне обслуговування» вже накопичувалися сердиті повідомлення авторів.

— Паніка почнеться, коли люди побачать справжню статистику.

Вона мала рацію. Після опівдня «Літерея» повернулася, і першими зміни помітили ті, хто роками вважав себе улюбленцями читачів. Перегляди десятків книжок скоротилися в кілька разів, деякі романи випали з рекомендацій, а конкурсні списки втратили дивну передбачуваність. Автори вимагали повернути попередні показники, звинувачували адміністрацію в обмеженні видимості й доводили, що їхні читачі не могли зникнути за кілька годин. Богдан перевірив скарги та встановив, що більшість тих читачів ніколи не існувала. Платформа роками домальовувала зацікавленість, яка мала виникнути, а потім змінювала тексти так, щоб виправдати власний прогноз.

Частина справжніх читачів теж пішла. Книжки, які раніше вгадували їхні бажання раніше за них самих, раптом стали нерівними, повільними й незручними. Герої більше не набували улюблених рис після кількох захоплених коментарів. Антагоністи не каралися лише тому, що цього вимагала більшість. Випадкова смерть залишалася випадковою смертю, невдалий жарт — невдалим жартом, а слабке речення не виправляло себе потайки протягом ночі. Дехто писав, що «Літерея» втратила душу.

— Вона ніколи не мала душі, — сказала Марта, читаючи ці скарги. — Просто дуже добре вдавала уважність.

— Люди сумують не за нею, — заперечила Лада. — Вони сумують за світом, який завжди погоджувався з ними.

«Його остання авторка» залишалася на першому місці. Її показники теж зменшилися, однак не зникли: десятки тисяч людей повернулися після відновлення платформи, щоб побачити фінал. Замість нього вони знаходили обірвану фразу, нерухомих Софію й Марка та питання, після якого більше нічого не було. Одні називали це геніальним завершенням, інші — шахрайством, треті вимагали хоча б короткого пояснення від автора. Під романом з’явилися сотні власних варіантів: Софія йшла, Марк залишався; Марк зникав, Софія ставала авторкою; вони прощалися, одружувалися, забували одне одного або зустрічалися через двадцять років. Жодна з цих версій не проникала до самого тексту. Вперше читацькі бажання залишалися лише читацькими бажаннями.

Ірина відкрила редактор. Кнопка автоматичного завершення зникла, а перед публікацією система пропонувала тільки перевірити правопис. Вона ввела коротке речення: «Сьогодні йде дощ», зберегла його, відкрила сторінку на іншому комп’ютері й побачила ті самі слова. Ні дощу за вікном, ні прихованого спогаду, ні нового персонажа в тексті не з’явилося.

— Працює, — сказала вона.

— Ти написала три слова, — зауважив Алекс.

— Саме тому я їм вірю.

Проте роман не можна було залишити без відповіді Софії та Марка. Вони не перебували серед мешканців готелю, але обидва вже встигли відмовитися від ролей, нав’язаних читачами. Софія не хотіла ставати нагородою за правильний вибір, а Марк — чоловіком, якого кохання автоматично виправдовувало за все. Видалити їх разом із недописаним фіналом означало б повторити ту саму помилку іншими руками.

Ірина створила порожню сторінку, недоступну читачам, і написала:

«Чого ви хочете від останнього розділу?»

Довгий час нічого не відбувалося. Богдан перевірив, чи справді кореневий рядок не відновився, Олена переглянула журнал змін, а Мирон поклав біля клавіатури два чисті аркуші. Вони вже вирішили, що після зупинки «Літереї» Софія та Марк утратили можливість відповідати, коли на сторінці з’явилися слова.