Розділ 32. Свої імена

До ранку ніхто не розходився. Дарина заснула на дивані, загорнувшись у Ладину ковдру, а решта стежили за готелем, у якому поступово меншало мешканців. Мирон записував кожен вибір на папері, але відмовився ставити біля імен позначки «повернувся» або «залишився». Натомість писав дослівно: «обрав море», «пішла до сестри», «залишився в оповіданні, змінивши ім’я», «чекає ранку». Старі визначення більше не годилися. Людина могла повернутися не туди, звідки її забрали, а туди, де хотіла продовжити життя; могла залишитися в тексті, не залишаючись його персонажем; могла не знати відповіді й від цього не ставала менш реальною.

На сторінці «Його останньої авторки» нічого не рухалося. Софія стояла перед Марком, автоматично створене речення обривалося на слові «якщо», а питання про право залишити історію залишалося останнім завершеним рядком. Читачі продовжували чекати. Вони вже майже не висували припущень, хоча інколи хтось не витримував і писав, що Марк неодмінно відпустить Софію або що жінка у дзеркалі повинна помститися йому за все. Інші одразу нагадували: не вирішуйте за них. Дивним чином це діяло краще за будь-яку модерацію.

Близько третьої ночі дзеркало в романі змінилося. Воно більше не відбивало кімнату Софії. На його поверхні проступив готельний коридор, а потім з’явилася Марта. Вона стояла біля дверей без номера й тримала в руках сторінки, на яких колись було розподілено її минуле. Частина аркушів належала роману, частина — архіву «Літереї», решта була чистою.

— Ти нас бачиш? — запитала Ірина.

Марта кивнула. Її відповідь з’явилася просто на склі:

— Бачу. Але не знаю, чи чую ваші голоси, чи згадую їх.

— Ми можемо щось зробити?

— Не описуйте, якою я маю вийти.

Ірина відсунула руки від клавіатури. Лада закрила коментарі для нових повідомлень, залишивши читачам лише можливість спостерігати. Марта переглянула написані сторінки й одну за одною поклала їх на підлогу. Вона не знищувала минулого, проте й не забирала його цілком. Собі залишила лише чисті аркуші та невеликий клаптик університетської фотографії, на якому було видно її плече й пасмо волосся.

— Ти не хочеш повернути пам’ять? — запитав Мирон.

— Хочу. Але свою, а не найпереконливішу з ваших версій. Якщо щось повернеться — я вирішу, чи вірити.

Марта написала на дверях: «У реальність. Із правом не збігатися з минулим». Раніше така відповідь спричинила б помилку або була б виправлена до найближчого дозволеного варіанта. Тепер напис залишився незмінним. Двері відчинилися, але за ними не було видно жодного місця — тільки рухоме світло, схоже на відблиск старого дзеркала.

У коридорі редакції дзенькнув ліфт. Олена підняла голову.

— Тут немає ліфта.

— Є, — сказав Мирон. — Але він не працює років десять.

За стіною важко розсунулися металеві двері. Ірина вийшла першою й побачила освітлену кабіну, якої не мало бути на їхньому поверсі. Всередині стояла Марта, притискаючи до грудей чисті аркуші. Вона була в тому самому одязі, в якому з’явилася у дзеркалі, але тепер на її рукаві бракувало ґудзика, а на долоні червонів свіжий поріз від паперу. Марта обережно переступила поріг, озирнулася і лише тоді дозволила дверям зачинитися. Над ними не світився номер поверху. Коли Богдан натиснув кнопку виклику, нічого не сталося.

Дарина прокинулася від голосів і вийшла до коридору. Кілька секунд вони з Мартою мовчки розглядали одна одну. Колись «Літерея» розподілила частини Дарининої пам’яті між різними жінками, а Марту змусила зайняти місце, яке читачі вигадали для неї у чужому романі. Тепер жодна не могла сказати напевно, що в їхніх спогадах належало їм від початку. Проте вони впізнали одна одну без допомоги платформи.

— Я пам’ятаю, як ти сміялася в університетському коридорі, — сказала Дарина. — Але не знаю, чи я там була.

— А я пам’ятаю, що ти ненавиділа родзинки, — відповіла Марта. — Хоча, можливо, це було написано про когось іншого.

Дарина замислилася.

— Я справді їх ненавиджу.

— Тоді поки залишимо.

Вони обережно обійнялися, не намагаючись вирішити, котрий зі спогадів зробив цей рух природним. Мирон відвернувся до списку, а Лада знову поставила чайник. За ніч це вже був четвертий чайник, але вперше ніхто не запитав, чи не залишилося в чаї чогось стороннього.

Після виходу Марти дзеркало в романі стало звичайним. У ньому відбивалася порожня кімната Софії, проте на підлозі залишалися сторінки, які Марта не взяла із собою. Ірина могла видалити їх як зайву деталь, але не зробила цього. Те, від чого людина відмовилася, не обов’язково треба було знищувати. Іноді досить було перестати називати це її сутністю.

Невдовзі на плані готелю відчинилися двері кімнати Алекса. За ними не було ні квартири, ні міста, ні сторінки книжки. Лише біле поле з написом «Александр Лойер» і десятки обкладинок, які належали Ірині. Поряд стояв Алекс. Його обличчя постійно змінювалося, підлаштовуючись під суперечливі уявлення читачів: то ставало молодшим, то набувало різкіших рис, то скидалося на фотографію, якою Ірина колись позначала свій авторський профіль.

— Не дивіться, — написав він.

Лада вимкнула передавання зображення читачам, а Ірина закрила очі. Мирон і Олена відвернулися, Богдан залишив на екрані тільки текстові повідомлення. Кілька хвилин Алекс не писав нічого. Потім з’явилося речення: