Розділ 28. Двадцять хвилин

Після першого речення таймер зник. Замість нього з’явилася смуга публікації.

Готово: 3%.

Наступний абзац мав вийти за сорок секунд.

— Почалося, — сказав Богдан.

Він відкрив службовий журнал. Автоматичний фінал уже існував цілком, але платформа передавала його читачам частинами. Кожен опублікований абзац одразу отримував тисячі переглядів і ставав сильнішим за неопубліковані варіанти.

— Після появи тексту змінити його буде важче, — сказав він. — Поки абзац чекає в черзі, у нас є кілька секунд.

— Можна прибрати чергу? — запитала Ірина.

— Ні. Але можна додати інші версії.

Богдан підготував п’ять незавершених копій фіналу. Платформа створила їх сама під час перевірки реакцій аудиторії й ще не встигла видалити. В одній Софія залишалася з Марком. У другій ішла. У третій звільняла Марту. Дві останні обривалися перед вибором.

Якщо повернути всі п’ять одночасно, система муситиме порівнювати варіанти перед кожним новим абзацом. Це не зупинить публікацію, але сповільнить.

— Скільки виграємо? — запитала Олена.

— Не знаю. Можливо, хвилину. Можливо, п’ять.

— Робіть.

Богдан відновив копії.

Смуга завмерла на трьох відсотках. Потім відкотилася до двох. На сторінці з’явилося повідомлення:

Формування фіналу уточнюється відповідно до читацьких очікувань.

— Маємо час, — сказав він.

Мирон розклав сорок сім карток у п’ять рядів. Кожна містила окремий спогад людини з готелю. Імена він тримав в іншому конверті, щоб платформа не могла легко поєднати людину з роллю, підготовленою для неї у фіналі.

Перша картка вже змінювалася. Речення про жінку, яка пам’ятала запах фарби в першій квартирі, блідло. Замість нього проступало:

Головна редакторка видавництва Марка працювала з ним двадцять років.

— Перша роль закріплюється, — сказав Мирон.

Він не закреслював новий текст. Узяв чистий аркуш і з пам’яті відновив початкове речення. Потім передав картку Олені, не називаючи людину. Вона записала власний спогад із матеріалів модерації. Лада додала третій — із читацького листування.

Три різні описи утримували людину поза роллю головної редакторки.

На екрані автоматичний фінал продовжився:

За першими дверима чекали ті, хто допоміг Маркові створити видавництво. Віктор та Ірина Корсаки ввійшли до зали й назвали його своїм єдиним спадкоємцем.

У паперовому договорі прізвища Корсаків почали зникати.

— Не повертаємо їх до старої біографії, — сказав Мирон. — Лише не дозволяємо новій стати єдиною.

Ірина записала:

Двоє людей колись володіли частиною платформи й заповнили форми про бажане життя.

Олена:

Їхнє зникнення пояснили добровільним виїздом, якого ніхто не перевірив.

Лада:

Вони можуть не захотіти повертатися до ролі власників.

Корсаки залишалися шахраями, які обманули Надію й погодилися привласнити конкурсні гроші. Але право вибору не залежало від того, чи заслуговувала людина на співчуття.

— Коментарі відкриті? — запитала Ірина.

— Поки так, — відповіла Лада.

Вона залишила від імені автора коротке повідомлення:

Не обирайте фінал до появи питання.

Не просила підтримати Софію, Марту чи Марка. Лише чекати.

Коментар одразу почали цитувати. Частина читачів обурилася автоматичній публікації. Інші вирішили, що це черговий прийом автора. Але тисячі людей залишалися на сторінці й не переходили до голосування.

Смуга показувала дев’ять відсотків.

Богдан відкрив п’ять окремих полів, підготовлених для частин питання. Повного речення не існувало ні в одному файлі. Кожен учасник знав лише свій фрагмент і місце, куди його треба вставити.

— Не надсилаємо, доки Лада не скаже, — попередив він. — Після першої частини платформа спробує передбачити продовження.

— Скільки часу між ними?

— Жодного. Натискаємо одночасно.

Наступний абзац фіналу вивів Дарину Вовк:

Дарина, віддана архіваріуска Марка, принесла книгу з повною історією всіх присутніх. Відтепер жодна біографія не могла залишитися незавершеною.

Список Дарини змінився. Порожні рядки заповнювалися готовими іменами та ролями. Біля Мирона з’явилося: «сільський письменник, який усе життя чекав на визнання видавця». Біля Лади: «успішна авторка любовних романів». Біля Богдана: «технічний помічник, що створив електронну бібліотеку Марка».

— Вона вже включає нас, — сказала Олена.

— Бо ми працюємо над фіналом, — відповів Богдан. — Для платформи це достатній зв’язок.