Розділ 25. Жінка у дзеркалі

На університетській фотографії залишився порожній проміжок.

Люди стояли щільно, плечем до плеча, але між Іриною та Алексом тепер було достатньо місця для ще однієї людини. На звороті збереглося ім’я Марти Левицької. Стрілка вказувала на другий ряд, де її більше не було.

— Папір теж змінився, — сказала Олена.

— Бо зв’язок підтвердили сотні читачів, — відповів Мирон. — Наші окремі спогади не втримали її проти такої кількості.

— Вона була в готелі. Тепер опинилася у книзі.

— Ми ще не знаємо, чи вся.

Вони відкрили закриту чернетку. Лічильник показував одного читача. Алекс відповів одразу.

Ірина запитала, чи Марта залишила готель.

Двері відчинилися в роман. Її назвали.

— Вона погодилася? — запитала Лада.

Відповідь:

Її не питали.

Саме цього вони боялися. Читачі побачили безіменну жінку, дали їй ім’я й підкріпили вибір уподобаннями. Платформа знайшла в готелі людину, яка відповідала очікуванню, і перемістила її до ролі попередньої авторки.

— Треба повернути Марту, — сказала Ірина.

— Куди? — запитав Мирон. — На фотографію? У готель? У біографію, яку ми пам’ятаємо?

— Хоча б забрати з роману.

— Олег попереджав не видаляти наслідок. Якщо ми приберемо персонажа, платформа може прибрати й людину.

Богдан перевірив усі версії п’ятої глави. Ім’я Марти не з’явилося в редакторі. Його не було й у видимому тексті. Зв’язок існував лише в коментарях, картці персонажа та зміненій фотографії.

— Платформа ще не завершила перенесення, — сказав він. — Вона чекає на авторське підтвердження.

У редакторі з’явилася порада:

Читачі впізнали нову героїню. Бажаєте додати ім’я Марта до тексту?

Кнопки:

ДОДАТИ

ПІЗНІШЕ

— Не торкаємося, — сказала Олена.

— Але якщо не назвемо її, читачі продовжать робити це за нас.

— Ім’я вже не головне. Треба повернути їй власну волю.

Вони запитали Алексa, чи можуть говорити з Мартою.

Відповідь була короткою:

Через дзеркало.

— Що це означає? — запитала Лада.

Напишіть питання. Не пишіть відповідь.

Так само, як Надія радила щодо вигаданої сестри: не сперечатися з її існуванням, а запитати, що вона пам’ятає сама.

Ірина почала шосту главу.

Софія поверталася до порожньої кімнати й ставала перед дзеркалом. Жінка залишалася всередині, хоча за спиною нікого не було. Софія не називала її Мартою й не визначала, ким вона була для Марка.

— Я не знаю, хто ви, — говорила Софія. — Тому не буду вирішувати замість вас. Скажіть самі.

Після цих слів Ірина залишила порожній рядок.

Далі глава закінчувалася.

— Платформа не дозволить опублікувати незавершений діалог, — сказала Олена.

Редактор справді підкреслив порожнє місце й запропонував три варіанти відповіді:

Я була його першою авторкою.

Я була його дружиною.

Я була тобою до того, як він змінив історію.

Усі три робили жінку частиною життя Марка.

Ірина не обрала жодного.

Богдан опублікував главу через старий спосіб завантаження, оминаючи перевірку незавершених діалогів. Порожній рядок залишився.

Перші читачі вирішили, що сторінка завантажилася не повністю. Хтось написав у коментарях прохання додати продовження. Інші почали пропонувати власні відповіді. Переважала версія про першу авторку Марка.

Лада стежила за кількістю реакцій.

— Ще трохи, і вони завершать її самі.

— Марта повинна встигнути раніше, — сказала Ірина.

Порожній рядок змінився після трьохсотого перегляду.

Спочатку з’явилася риска діалогу. Потім окремі слова:

— Мене звати Марта Левицька. Я не належу цьому чоловікові й ніколи не писала його історії.

Речення не було в редакторі. Його не додавала платформа як рекомендовану вставку. У журналі сторінку відкрив користувач без профілю — третій читач закритої чернетки, який одночасно з’явився у статистиці опублікованого роману.

— Марта, — сказала Ірина.

Ім’я повернуло спогад. Не повністю — коротким фрагментом.

Університетський коридор. Марта сидить на підвіконні з чашкою автомата й сперечається, чи можна перекласти жарт без втрати образи. Потім сміється й каже, що образа перекладається краще за гумор.