Розділ 15. Три удари, два

Уранці кожен приніс власну копію послідовності. Вони не показували аркуші, доки не завершили щоденну перевірку.

Кількість людей збіглася — п’ять. Біографії не змінилися. Ім’я Мирона залишалося в чотирьох незалежних спогадах, хоча в державних реєстрах і на «Літереї» його досі не існувало. Випадкові предмети зберігали свої значення. Ірина відчула зв’язок між чистою маркою та людиною, яка сиділа навпроти, але не назвала його вголос.

Після цього Богдан попросив усіх записати, що вони побачили у вчорашньому шумі.

Ірина написала: Групи складаються з двох частин. У кожній частині від одного до п’яти сигналів.

Олена: Після першої групи завжди коротка пауза, після другої — довга.

Лада: Це не ритм одного речення. Це окремі пари.

Мирон поклав перед собою аркуш, на якому намалював квадрат із двадцятьма п’ятьма клітинками.

Богдан показав власний запис останнім:

Координати п’ять на п’ять.

— Тюремний стукіт, — сказав Мирон.

Він приніс стару книгу про способи листування в таборах і в’язницях. Автор описував систему, якою люди обмінювалися повідомленнями через стіни камер. Алфавіт розміщували в квадраті п’ять на п’ять. Перша серія ударів указувала рядок, друга — стовпчик. Три удари, пауза, два удари означали одну літеру. Потім ішла довша пауза й наступна пара.

— Чому ви подумали саме про це? — запитала Ірина.

— Я писав роман, у якому двоє арештантів розмовляли через трубу опалення. Роман не видавали, але таблиця залишилася в паперах.

— Це одне пояснення, — сказав Богдан. — Моє інше. Я перевірив кількість звернень у кожній групі. Їх ніколи не буває більше п’яти, а довжина пауз ділить послідовність на пари. Для звичайного двійкового коду це незручно. Для координат — природно.

Лада перевернула власний аркуш.

— Я згадала дитячу гру. Ми так перестукувалися через стіну в таборі. Таблиці не мали, просто нумерували літери. Але принцип був той самий.

Три незалежні дороги привели до однієї версії.

Вони могли спробувати прочитати сигнал.

— Який алфавіт? — запитала Олена.

— П’ять на п’ять — двадцять п’ять літер, — відповів Богдан. — Українська не поміститься.

— Російська теж.

— Латинка. В одному з варіантів об’єднують I та J, в іншому — C та K. Треба перевірити обидва.

Він роздав чисті таблиці. Кожен мав розшифровувати окремо, не вимовляючи літер. Перший фрагмент складався з п’яти пар:

3–2

1–1

4–2

4–4

1–1

За таблицею, у якій не було літери K, перша пара означала M. Друга — A. Третя — R. Четверта — T. П’ята знову A.

Ірина записала слово й накрила його долонею.

Коли закінчили всі, Богдан попросив одночасно показати аркуші.

MARTA

П’ять однакових відповідей лежали на столі.

Ніхто не вимовляв імені кілька секунд. Потім Ірина дістала університетську фотографію. Марта стояла в другому ряду біля краю кадру. Обличчя залишалося чітким, але Ірина не могла пригадати жодного голосу, руху чи розмови, пов’язаних із нею. Вона знала про Марту з фотографії, документів і чужих записів. Особистої пам’яті майже не залишилося.

— Це може бути випадковий збіг? — запитала Олена.

— Для п’яти літер — може, — відповів Богдан. — Особливо якщо ми підібрали таблицю після того, як побачили результат.

— Ми не знали, що там буде Марта.

— Але знали, що шукаємо зниклих людей. Мозок міг обрати варіант алфавіту, який дав знайоме ім’я.

— Наступна послідовність така сама, — сказав Мирон.

Богдан відкрив решту журналу. Ті самі п’ять пар повторювалися ще двічі. Між словами були довгі однакові проміжки.

MARTA

MARTA

— Хтось кликав її, — сказала Лада.

— Або система повторювала ім’я сторінки, — заперечив Богдан.

— Профіль належить Марті?

— Ні. Принаймні за відкритими даними. Номер її старого профілю інший.

— Чий тоді?

— Не знаю.

Мирон переглянув паперові каталоги, але такого номера не знайшов. Олена перевірила старі списки модерації. Профіль існував ще до того, як вона почала працювати з платформою, однак у документах не залишилося ні імені, ні назви твору. Система повертала лише повідомлення:

Сторінку не знайдено.

— Можемо відповісти? — запитала Ірина.