Розділ 14. Шум

Богдан не пішов разом з іншими. Він дочекався, доки кроки стихнуть на сходах, замкнув двері й повернувся до ноутбука.

Програма збирала звернення до сторінок, які «Літерея» офіційно вважала видаленими. У нормальних умовах нічого цікавого в цьому не було. Старі посилання роками залишалися в пошукових системах, чужих дописах і браузерних закладках. Люди натискали на них, отримували повідомлення «Сторінку не знайдено» й ішли далі.

Проте ці запити поводилися інакше.

Вони надходили групами. Кілька звернень поспіль, коротка пауза, ще одна група. Адреси змінювалися, але порядок сторінок повторювався. Спочатку профіль із номером, якого не існувало у відкритому пошуку. Потім видалений роман. Потім конкретна глава. Після цього — знову профіль.

Богдан зберіг журнали на окремий диск і від’єднав ноутбук від мережі. Сигнали припинилися. Під’єднав знову — за хвилину повернулися.

Найпростіше пояснення було технічним. Збій у кеші, помилково запущений пошуковий робот, стара внутрішня служба, яка перевіряла недоступні сторінки. Богдан записав усі три варіанти й не викреслив жодного. За новими правилами він не мав права обирати найбільш зручний лише тому, що той звучав професійно.

До ранку накопичилося понад одинадцять тисяч звернень. Богдан розділив їх за адресами й побачив, що більшість справді була звичайним шумом. Пошукові системи перебирали старі сторінки, користувачі відкривали чужі закладки, застосунок безуспішно оновлював обкладинки. Але близько двох сотень запитів не вписувалися в жодну з цих груп.

Вони не передавали назв, текстів чи імен. Лише намагалися відкрити те, чого не існувало.

О восьмій ранку п’ятеро провели першу щоденну перевірку.

Ірина прокинулася вдома, не вмикаючи телефон, відкрила свій зошит на сторінці, номер якої обрала напередодні, й записала дату. Потім — кількість людей у групі.

П’ять.

Остання спільна зустріч відбулася в колишній редакції. Мирон Дорош поїхав із ними із села Тихого, яке раніше називалося Незабудь. Новим фактом про себе Ірина записала, що зелений ґудзик у кишені її пальта пов’язаний із людиною, імені якої вона не повинна вказувати.

Після цього перевірила попередні сторінки. Марта залишалася в її університетській біографії. Алекс — на фотографії. Псевдонім Александр Лойер не змінився. П’ятеро людей домовилися зустрітися об одинадцятій.

Ірина повідомила в загальний чат лише одне слово:

Збігається.

За кілька хвилин відповіла Олена. Потім Лада. Мирон надіслав повідомлення останнім. Богдан мовчав.

Ірина не телефонувала йому. За правилами відсутність відповіді не дозволяла робити висновок. Богдан міг спати, втратити зв’язок, забути зарядити телефон або навмисно перевіряти, чи почнуть вони створювати спільне пояснення.

О десятій він написав:

Збігається. Є окремий результат. Принесу без висновку.

У редакції вони спочатку перерахували стільці, потім присутніх. П’ять і п’ять. Імена під сидіннями залишилися чужими. Кожен поклав перед собою зошит і один із випадкових предметів, але не пояснював його значення.

Богдан роздав чотири однакові аркуші з таблицями.

— У першій колонці час. У другій — номер сторінки. У третій — тип запиту. Решту поки не показую, щоб не підказувати вам висновок.

— Нам треба щось знайти? — запитала Лада.

— Тільки сказати, чи бачите повторення.

Вони працювали окремо. Ірина читала рядки згори вниз, не намагаючись зрозуміти технічні позначення. За кілька хвилин помітила, що одні й ті самі три номери виникали поруч, хоча проміжки між групами були різними. Спочатку профіль, потім книга, потім глава. Іноді порядок змінювався, але ці сторінки майже не з’являлися окремо.

Ірина обвела одну групу олівцем і перевернула аркуш.

Олена закінчила трохи пізніше. Лада попросила ще одну сторінку. Мирон довго дивився на номери, потім відкрив принесений із дому видавничий каталог.

— Готові? — запитав Богдан.

— Тут є зв’язані групи, — сказала Ірина. — Три адреси поводяться як один об’єкт.

— Профіль, твір і глава, — додала Олена.

Лада показала кілька позначених місць.

— А ці групи з’являються одразу після великих проміжків. Наче до цього щось відбувається в іншому місці.

Мирон поклав на стіл каталог.

— Я знайшов два номери.

На старих сторінках видавництво друкувало короткі адреси авторських профілів. Два з них закінчувалися тими самими цифрами, що в таблиці Богдана. Один належав поетесі, яка видала збірку сім років тому. Другий — авторові історичного роману.

— На «Літереї» їх немає, — сказав Богдан.

— На папері є.

— Ви їх знали? — запитала Ірина.

— Ні. Але книжки існують, ISBN теж. Це не випадкові номери, які створив пошуковий робот.

Перше незалежне підтвердження дав Богдан: звернення мали повторювану структуру.