Розділ 13. Незавершені

До міста їхало п’ятеро, але кожен мав право переконатися в цьому лише власним способом.

Ірина тримала листівку із санаторієм. Олена час від часу відкривала список Дарини Вовк і знаходила порожній рядок із приміткою «зберігає папір». Богдан поклав перед собою фотографію металевої таблички «Незабудь», зроблену ще до того, як вони домовилися не довіряти цифровим копіям. Лада везла на колінах «Імена на дверях» із дарчим написом про синій велосипед.

Жоден не нагадував іншим, хто такий Мирон Дорош. Якщо його присутність починала здаватися випадковою, людина мусила відновити зв’язок самостійно.

Першим не витримав Мирон.

За пів години до міста він нахилився вперед і запитав:

— Куди ви мене везете?

— У колишню редакцію, — відповіла Ірина.

— Навіщо?

Вона не стала пояснювати. Замість цього подала йому один з аркушів, які він зняв зі стіни власного будинку перед від’їздом.

Чоловік, який живе тут, написав сім романів. Люди, що прийдуть по нього, знають різні докази цього. Не вимагай одного спільного пояснення.

Мирон прочитав двічі.

— Я сам це написав?

— Упізнаєте почерк?

— Так.

— Цього досить?

Він повернув аркуш.

— Поки що.

У кімнаті колишньої редакції залишалися п’ять стільців. Власник не переставляв їх, але картка «Мирон» під місцем Богдана почала бліднути. Перша літера ще трималася, останні вже розпливлися від країв. Мирон не сідав, доки сам не перевірив усі ніжки й не знайшов чуже ім’я.

— Отже, це правда, — сказав він.

— Що саме? — запитала Олена.

— Я був тут.

Вона похитала головою.

— Ні. Це підтверджує лише те, що ваше ім’я було під одним зі стільців.

Мирон подивився на неї з роздратуванням.

— Ви хочете сказати, що цього недостатньо?

— Хочу сказати, що відтепер ми не повинні завершувати висновки за платформу. Ім’я могло бути карткою, кодом, жартом, чиєюсь помилкою. Ми знаємо більше лише тому, що маємо інші докази.

— Чотири, — додав Богдан. — І жоден не походить від іншого.

Він поставив металеву валізу на стіл і попросив усіх вимкнути телефони. Цього разу ніхто не сперечався. Пристрої, годинники й навігатор Мирона склали всередину. Богдан перевірив кімнату, закрив штори й дістав великий паперовий блокнот.

— Нам потрібні правила, — сказав він. — Не для боротьби з «Літереєю». Поки ми не знаємо, як із нею боротися. Спочатку треба залишитися собою достатньо довго, щоб це з’ясувати.

На першій сторінці він написав:

НЕ СТВОРЮВАТИ ЄДИНОЇ ВЕРСІЇ.

— Саме єдина версія допомогла нам знайти Мирона, — зауважила Лада.

— Ні. Його повернули чотири різні версії. Листівка, список, табличка й книга не повторювали одна одну. Спільним був лише висновок.

— Ім’я.

— Так. Але якби ми заздалегідь зібрали все в одну біографію, платформа виправила б один документ. Решта стали б його копіями.

Ірина згадала університетську фотографію. Марта зникла з неї після того, як Ірина сама вказала платформі, де стояла дівчина і ким була. Корсаки зникли з реєстру, коли їхні імена зв’язали з історією компанії. Світлану усунули разом із посадою, номером телефону та листуванням. Що точніше вони визначали людину, то легше «Літерея» знаходила всі пов’язані з нею місця.

— Правда не захищає, — сказала Ірина. — Захищає те, що до неї ведуть різні дороги.

Богдан записав друге правило:

КОПІЯ НЕ Є НЕЗАЛЕЖНИМ ПІДТВЕРДЖЕННЯМ.

— Якщо я розповім Олені про листівку, а вона потім повторить мої слова, це все одно один доказ, — продовжила Ірина. — Мій.

— Саме так. Три людини, які прочитали один документ, не створюють трьох спогадів. Вони лише поширюють одну версію.

— Чому саме три? — запитав Мирон.

— Два спогади можуть суперечити один одному, — відповіла Олена. — Третій дозволяє зрозуміти, що змінилося. Але він має виникнути окремо.

Лада подивилася на п’ять стільців.

— Для кожного з нас потрібні три людини, які пам’ятатимуть щось різне.

— Не обов’язково пам’ятатимуть ім’я, — сказав Богдан. — Ім’я — найпростіший зв’язок. Його платформа знаходить першим.

Вони почали з предметів.

У шухлядах колишньої редакції залишалися дрібниці, які не мали стосунку ні до платформи, ні до авторів: зелений ґудзик, уламок лінійки, латунна шайба, гральна кістка без однієї крапки, ключ від давно заміненого замка, червона намистина, трамвайний квиток, засохлий фломастер, пластмасове колесо від іграшкової машини й монета з просвердленим отвором. Мирон додав із власної сумки котушку синіх ниток, дерев’яну прищіпку та три чисті поштові марки.