Розділ 12. Людина без профілю

Мирона Дороша знайшли за книжкою, автор якої не існував.

Примірник принесла Лада. «Імена на дверях» стояли на її полиці кілька років, хоча вона не пам’ятала, коли купила роман і чи читала його. На обкладинці була стара сільська хата, двері якої вкривали десятки написаних крейдою імен. Місце, де мало стояти прізвище автора, залишалося порожнім. Не затертим і не заклеєним — дизайнер наче від самого початку не передбачив, що книга може комусь належати.

На титульній сторінці ім’я збереглося:

Мирон Дорош.

Літери були надруковані тією самою фарбою, що й назва, але поступово блідли. «М» і «Д» ще читалися чітко, середина прізвища вже перетворювалася на сіру тінь. Нижче стояв рукописний підпис:

Ладі Бережній — із вдячністю за синій велосипед, якому нікуди не треба їхати.

— Я не знала Мирона, — сказала Лада.

— Ви сиділи з ним за одним столом двічі, — нагадала Ірина.

— Це я пам’ятаю. Не пам’ятаю, щоб зустрічалася раніше або розповідала йому про велосипед.

Синій велосипед був непотрібною деталлю з одного з романів Лади. Вона залишила його на даху чужого будинку, щоб зберегти в книзі бодай одне непередбачуване речення. Той роман вийшов раніше за «Імена на дверях». Мирон міг його прочитати, однак напис на титулі звучав не як читацький жарт, а як продовження розмови.

У вихідних даних збереглися назва невеликого видавництва, рік і номер накладу. Видавництво закрилося, його сайт вів на сторінку продажу доменного імені, а телефон належав службі доставки води. Олена знайшла колишнього редактора через старі паперові каталоги бібліотеки. Чоловік жив у тому самому місті й погодився поговорити, коли почув ім’я Лади Бережної. Про Мирона він не пам’ятав.

— Ми містики майже не видавали, — сказав редактор. — Детективи, жіночі романи, трохи фантастики. Таке продавалося.

Лада поклала перед ним книгу.

Чоловік переглянув обкладинку, вихідні дані й власний підпис на службовій сторінці.

— Дивно.

— Ви її редагували, — сказала Олена.

— Схоже на те.

— Хто автор?

Редактор подивився на титул.

— Мирон Дорош.

Він перегорнув сторінку, і його обличчя стало порожнім.

— То кого ми шукаємо?

Ірина ще не встигла відповісти, коли Олена накрила титульну сторінку долонею.

— Не називайте ім’я вдруге. Знайдіть договір за номером накладу.

Архів видавництва зберігався в гаражі. Редактор кілька разів перепитував, навіщо їм старі папери, але Лада сказала, що хоче перевидати одну з ранніх книг і розшукати власника прав. Це пояснення його задовольнило. Він відчинив гараж, показав десятки картонних коробок і залишив їх самих, попередивши, що за годину має їхати.

На пошук пішло двадцять хвилин. Договір лежав у папці без підпису між рукописом кулінарного довідника та угодою з авторкою дитячих віршів. На першій сторінці було ім’я Мирона, паспортні дані, телефон і адреса в селі Незабудь. Назву населеного пункту пізніше перекреслили й написали над нею «Тихе». Праворуч стояла дата зміни — та сама, після якої село зникло з карти під старим ім’ям.

— Не фотографуємо, — сказав Богдан. — І не переписуємо адресу повністю.

Він розділив її на чотири частини. Ірина записала район. Олена — назву теперішнього села. Богдан — вулицю. Лада — номер будинку. Жоден окремий аркуш не вказував місця. Навіть якщо один фрагмент зміниться, три інші не перетворяться на точну адресу іншої людини.

Редактор повернувся раніше, ніж обіцяв. Побачив відкритий договір і насупився.

— Я дозволяв вам переглядати авторські папки?

— П’ятнадцять хвилин тому ви самі показали коробки, — сказала Лада.

— Уперше вас бачу.

Він забрав документ, глянув на першу сторінку й повільно порвав її навпіл.

— Цієї книги ми не видавали.

На столі поряд лежали «Імена на дверях» із назвою його видавництва.

Редактор подивився на роман, узяв його й поклав до коробки з макулатурою.

— Заберіть свої речі й вийдіть.

Вони не сперечалися. Лада витягла книгу з коробки, доки чоловік зачиняв гараж. На вулиці кожен показав лише свій фрагмент адреси. Разом вони отримали село Тихе, вулицю Польову й номер будинку. Район залишався тим самим, що на металевій табличці Мирона.

До села їхали однією машиною, але адресу вголос не називали. Ірина ввела лише районний центр. На в’їзді Богдан показував дорогу до Тихого, Олена знайшла вулицю, а Лада сказала номер уже біля потрібного повороту. Навігатор не отримав повного маршруту.

Село мало близько сотні будинків. Стара дорога розділяла його навпіл, біля магазину стояла нова синя табличка з назвою «Тихе». Під нею на стовпі залишилися чотири іржаві отвори від попередньої. Металева назва «Незабудь», яку Мирон показував їм на зустрічі, мала такі самі кріплення.