Розділ 10. Чужі біографії

На третій день Ірина прокинулася людиною, якою ніколи не була.

Спочатку вона цього не помітила. Зробила каву, перевірила папку й переконалася, що університетська фотографія, документи про Корсаків та ім’я Світлани залишаються на місці. Конверт, отриманий після зустрічі, лежав нерозкритим у шухляді. На ньому Богдан намалював маленький замок і написав: «Відкрити лише в разі невідповідності».

Невідповідність чекала в авторському кабінеті.

Під фотографією Ірини з’явилася нова біографія:

Ірина Савчук із дитинства цікавилася історіями про змінену реальність, зниклих людей і таємниці людської пам’яті. Псевдонім Александр Лойер запозичила з власної незавершеної студентської повісті, головним героєм якої був її вигаданий друг Алекс. Саме цей ранній образ згодом став основою циклу про загадкову літературну платформу.

Ірина ніколи не писала студентської повісті про Алекса.

До «Цільової аудиторії» її не цікавили історії про змінену реальність. Вона бралася за різні жанри, писала фантастику, пригоди, прозу, але не мала постійної теми зниклих людей. Псевдонім існував задовго до циклу, однак його походження вона не пам’ятала.

Тепер походження з’явилося.

Ірина натиснула «Редагувати профіль». У полі біографії стояв старий текст із кількох речень: авторка, перекладачка, публікується під псевдонімом Александр Лойер. Жодного вигаданого друга чи студентської повісті. Як і в книгах, редактор показував одну версію, читачам — іншу.

Вона зателефонувала університетській подрузі, з якою не спілкувалася кілька місяців. Запитала про старі рукописи, намагаючись не підказувати відповіді.

— Ти ж тоді писала про Алекса, — сказала подруга.

— Якого Алекса?

— Того, від якого взяла псевдонім.

— Він був персонажем?

— Здається. Або уявним другом. Ти жартувала, що він підказує сюжети.

— Я ніколи не говорила про уявного друга.

— Може, не мені.

— Ти щойно сказала, що пам’ятаєш.

— Я пам’ятаю псевдонім. Решту, мабуть, додумала.

Ірина закінчила розмову й відкрила конверт.

Усередині лежав аркуш Олени. П’ять імен, дата зустрічі, схема стільців. Навпроти Ірини було написано:

Справжнє ім’я — Ірина Савчук. Псевдонім Александр Лойер використовувала до появи книг про «Літерею». Не пам’ятає, як його обрала. Ніколи не мала вигаданого друга на ім’я Алекс.

Останнє речення вони на зустрічі не обговорювали.

Олена записала його, передбачаючи саме таку зміну.

Ірина поклала аркуш до папки й поїхала до колишньої редакції раніше призначеного часу. В інтернеті не писала нікому. Вони домовилися, що незалежно від обставин зустрінуться через три дні об одинадцятій тридцять. Якщо хтось не прийде, решта чекатиме годину й не намагатиметься одразу з’ясовувати причину.

Олена вже була в кімнаті.

Перед нею лежав старий зошит у картатій обкладинці. Кілька сторінок вона вирвала й розклала на столі.

— Моя мати зберігала це двадцять років, — сказала Олена. — Я почала писати історичний роман на другому курсі. Дія відбувалася наприкінці дев’ятнадцятого століття. Головна героїня працювала вчителькою.

Ірина взяла першу сторінку.

Текст починався з того, що жінка входила до зачиненої кімнати й знаходила тіло поміщика. На полях молодша Олена записувала можливих підозрюваних, алібі та час смерті.

— Це детектив.

— Тепер — так. Мати пам’ятає, що я завжди мріяла працювати слідчою. У моїй університетській анкеті написано, що я вступала на юридичний, але не пройшла за конкурсом. Учора в електронній трудовій книжці зникли роки роботи в «Літереї». Замість них — приватна охоронна компанія.

— Ви там працювали?

— Ніколи.

Олена показала довідку. Згідно з документом, вона три роки обробляла записи камер спостереження, перевіряла заяви про крадіжки й допомагала внутрішнім розслідуванням. Посада пояснювала, звідки майбутня письменниця знала роботу слідчих. Біографія стала логічною, послідовною і неправдивою.

— Платформа прибрала зв’язок із собою, — сказала Ірина.

— І перетворила мене на зручне пояснення моїх книжок.

Вони поставили п’ять стільців. На кожен поклали аркуш із написаним від руки ім’ям. Цього разу Олена не заперечувала. Імена вже були відомі системі; важливіше стало не дати їм зникнути.

Богдан прийшов із двома папками та старим зовнішнім диском.

— Я ніколи не працював на «Літерею», — сказав він замість привітання.

— Тепер працювали? — запитала Олена.

— Сім років.

Він розклав документи. Трудовий договір, акти виконаних робіт, службове посвідчення. На фотографії був молодший Богдан. Підпис не відрізнявся від теперішнього. Згідно з паперами, він розробляв систему рекомендацій, аналіз читацької поведінки та модуль прогнозування комерційної ефективності творів.