Розділ 9. П’ять стільців

Богдан Лис відповів через сім хвилин.

Ірина надіслала листа на адресу, вказану на його технічному сайті. Не згадувала «Літерею», Марту чи зниклих людей. Написала лише:

Під час першого завантаження їх було сімнадцять. Ви бачили чоловіка ліворуч від центральної дівчини. Я теж.

У відповідь прийшов рядок із шістдесяти чотирьох літер і цифр.

Це контрольна сума зображення, яке я побачив уперше. Надішліть свою.

Ірина не знала, як її отримати. Знайшла інструкцію, перевірила оригінальну фотографію з карти пам’яті й надіслала результат.

Числа збіглися.

Прийду. Адресу й час напишіть словами, яких немає у ваших книгах.

Ірина обрала назви п’яти побутових предметів і домовилася, що перші літери позначатимуть день, числа після них — час. Спосіб був дитячим і не захищав від людини, яка справді читала листування. Але вони поки не знали, чи «Літерея» читає всю мережу, чи лише розуміє повідомлення, пов’язані з нею. Чим безглуздішим виглядав текст, тим менше шансів було, що система визнає його важливим.

Мирон Дорош не відповів електронною поштою. Наступного дня Ірина знайшла у своїй поштовій скриньці листівку із зображенням старого санаторію. На звороті стояли адреса приміщення, яку дала Олена, правильний час і речення:

Стільців має бути п’ять. Інакше не зайду.

Як Мирон дізнався адресу, Ірина не розуміла. Вона не повідомляла її ніде відкрито. Олена запевнила, що з ним не зв’язувалася.

Лада Бережна мовчала.

Її електронна пошта приймала лише комерційні пропозиції. Відповідь адміністратора повідомляла, що авторка не розглядає прохання прочитати рукописи, взяти участь у взаємній рекламі чи пояснити фінали власних книг. Повідомлення в соціальних мережах залишалися непрочитаними.

Тоді Ірина надіслала на ділову адресу фотографію без тексту. Не університетську групу — лише порожню ділянку стіни, що залишилася після зникнення Алекса. У темі написала:

Він досі дивиться на неї.

Відповіді не було.

Олена пропонувала провести зустріч без Лади. Вона погодилася на Богдана й Мирона лише після тривалої суперечки, але присутність найуспішнішої авторки «Літереї» вважала невиправданим ризиком.

— Якщо Лада бачить зміни, чому досі залишається там? — запитувала вона. — Їй пропонують найкращу рекламу, її книги постійно на головній, із нею особисто працюють редактори. Можливо, вона бачить не тому, що чинить опір, а тому, що має доступ.

— Тоді краще дізнатися це зараз.

— І показати їй усіх одразу?

— Вона вже знає моє ім’я. Богдан і Мирон самі написали під блогом. Ваш профіль теж відкритий. Ми не відкриємо їй нічого, чого вона не може зібрати за п’ять хвилин.

— Крім паперів.

— Папери не приноситимемо.

Олена подивилася на папку Ірини.

— Ви вже вирішили принести.

— Тільки фотографію.

— Саме з цього завжди починається.

У день зустрічі вони прийшли першими. Колишня редакція містилася на другому поверсі старого адміністративного будинку. На першому ремонтували телефони, виготовляли ключі й продавали дешевий одяг. Табличка журналу досі залишалася біля дверей, хоча літери вигоріли, а назву заклеїли оголошенням про оренду.

Приміщення складалося з двох кімнат. У першій стояли порожні шафи, стіл із подряпаною поверхнею та різні стільці, зібрані, мабуть, з усього поверху. Друга була меншою, без вікон. У ній лежали стоси старих номерів журналу й вимкнений маршрутизатор із обрізаним кабелем.

Олена перерахувала стільці.

Їх було сім.

Два вона винесла в коридор. Решту поставила навколо столу.

— Це щось змінює? — запитала Ірина.

— Не знаю.

— Тоді навіщо?

— Щоб, коли один із нас зникне, залишилося порожнє місце.

Вони поклали на кожен стілець чистий аркуш і ручку. Ірина запропонувала написати імена одразу, але Олена заперечила. Спочатку всі мали прийти. Ім’я відсутньої людини могло перетворитися на запрошення для когось іншого.

Богдан з’явився за десять хвилин до призначеного часу. Йому було близько сорока, він носив окуляри у тонкій оправі й тримав у руках невелику металеву валізу. Замість привітання перевірив вікна, розетки й маршрутизатор. Вийняв прилад, схожий на пульт від старого телевізора, провів ним уздовж стін і повідомив, що активних бездротових пристроїв не знайшов.

— Це гарантує, що нас не слухають? — запитала Ірина.

— Ні. Лише гарантує, що я витратив гроші на прилад і тепер маю привід ним користуватися.

Він поклав телефони в металеву валізу й закрив кришку. Ірина та Олена додали свої.

— Якщо те, що змінює файли, містичне, валіза не допоможе, — сказала Олена.

— Якщо технічне — допоможе. Починати краще з дешевших пояснень.