Розділ 8. Ті, хто пішов

Ірина почала з Олени Ратушної.

Не тому, що довіряла їй більше за інших. Просто Олена колись працювала в «Літереї» й могла пояснити хоча б технічну частину того, що відбувалося. Богдан знав програмування, Мирон бачив змінене зображення на папері, Лада залишалася всередині платформи й, можливо, мала доступ до людей, яких Ірина не знала. Але лише Олена могла сказати, чи траплялося щось подібне раніше.

Надсилати повідомлення через «Літерею» Ірина не стала. Електронна адреса з останнього інтерв’ю не працювала. Сторінка авторки в соціальній мережі існувала, проте не оновлювалася кілька років. Під фотографіями залишалися запитання читачів про нову книгу, але Олена не відповідала.

Ірина знайшла видавництво, що колись надрукувало два її детективи. Видавництво припинило роботу, сайт перетворився на магазин канцелярських товарів, а старий номер телефону належав майстерні з ремонту взуття. Один із редакторів тепер працював у міській бібліотеці. Ірина подзвонила туди й сказала, що хоче запросити Олену до розмови про ранні українські літературні платформи.

— Вона давно не дає інтерв’ю, — відповів чоловік.

— Передайте, будь ласка, лише одне речення.

— Яке?

— Сімнадцята людина дивилася не в об’єктив.

Редактор мовчав кілька секунд.

— Це якийсь пароль?

— Сподіваюся, що ні.

Він записав номер Ірини й пообіцяв нічого. Вона вже вирішила, що відповіді не буде, коли за годину отримала повідомлення з невідомого номера:

Завтра, одинадцята тридцять. Центральна бібліотека. Зала періодики. Телефон залиште у скриньці на вході.

Підпису не було.

Наступного дня Ірина взяла папку «ЛЮДИ», старий фотоапарат і чистий блокнот. Телефон справді залишила у скриньці гардероба. Працівниця видала металевий жетон, не запитавши навіщо. У залі періодики стояли довгі столи, настільні лампи із зеленими плафонами та шафи з підшивками газет. Відвідувачів майже не було. Літній чоловік читав журнал біля вікна, студентка фотографувала сторінки старої газети, бібліотекарка щось записувала олівцем.

Олена Ратушна сиділа в найдальшому кутку.

На фотографії профілю вона мала коротке темне волосся й усміхалася. Тепер волосся було сивим, зібраним на потилиці, а обличчя здавалося старшим за вказаний у біографії вік. Перед нею лежала товста папка, перев’язана двома гумками.

— Сядьте навпроти, — сказала Олена. — Папку покладіть на стіл. Не відкривайте.

Ірина виконала прохання.

— Ви бачите сімнадцятьох?

— На папері — так. Після публікації на сайті залишилося п’ятнадцять.

— Спочатку зник чоловік, потім дівчина?

— Так.

Олена кивнула, ніби підтвердила не здогад, а діагноз.

— Як звали чоловіка?

Ірина згадала попередження Світлани.

— Ви самі написали, що ім’я краще не вказувати.

— Тут немає «Літереї».

— Ви впевнені?

Олена подивилася на лампу, шафи й камеру спостереження під стелею.

— Ні.

Вона дістала з кишені маленький блокнот, написала два слова й посунула його через стіл.

Алекс Лойер.

Ірина відкрила свою папку, вийняла фотографію й поклала поруч. Олена довго дивилася на групу. Спершу на Алекса, потім на Марту.

— На сайті їх уже немає?

— Немає.

— У вас вони ще тримаються. Добре.

— Папір не змінюється?

— Змінюється. Просто повільніше й неохоче. Особливо якщо його бачили кілька людей і кожен пам’ятає своє.

— Світлана сказала майже те саме.

Олена підняла очі.

— Яка Світлана?

Ірина записала ім’я на окремому аркуші й повернула до неї.

Олена прочитала.

— Черненко?

— Ви її пам’ятаєте?

— Ми працювали разом близько року. Вона прийшла незадовго до мого звільнення.

— Платформа стверджує, що такої працівниці ніколи не було.

Олена не перепитала. Лише дістала зі своєї папки список працівників відділу модерації. Світлана Черненко стояла під номером двадцять сім. Поруч олівцем було дописано: «741».

— Її службовий номер, — сказала Ірина.

— Отже, ви справді з нею говорили.

— Учора. Вона мене попередила. Після розмови зник номер, ім’я в листуванні й усі згадки про неї.

— А ви записали.

— Так.

— Тоді вона ще не зникла остаточно.

Ірина подивилася на список.

— Що це означає?